Як популярність у школі впливає на наше доросле життя - і чому так важко позбутися шкільних спогадів

До того як ми з Джорджією (імʼя змінене) стали подругами, я її боялася.

Особливо добре пам'ятаю один випадок. Нам було по 14 років, і моя тодішня найкраща подруга влаштовувала вечірку - з тих, що проходять в орендованій церковній залі, куди приходить майже весь шкільний потік. Але одну компанію вона не запросила.

Джорджія та її подруги впевнено крокували через шкільне подвір'я до нас, а всі довкола оберталися подивитися. Вона мала грізне поєднання штучної засмаги, висвітленого волосся і яскравого спортивного одягу. Що їй могло бути потрібно від таких, як ми?

Ми завмерли, коли вона зупинилася.

"Ми ж запрошені на твою вечірку, так?" - вимогливо звернулася Джорджія до моєї подруги.

"Так, звісно", - ледве вимовила та.

Задоволена відповіддю, Джорджія розвернулася й пішла геть.

Інша дівчина поруч пробурмотіла: "Тобі не обов'язково запрошувати їх, якщо не хочеш".

Але ми всі знали, що ні, таки обов'язково.

Ймовірно, у вас теж є подібні спогади зі школи про те, як ви опинялися в самому центрі шкільної політики. Можливо, у вас була своя Джорджія - популярна учениця, яка могла налякати одним поглядом. А можливо, Джорджією були ви самі.

У будь-якому разі, ви, напевно, добре це пам'ятаєте.

Поспілкувавшись із сотнями людей про їхній шкільний досвід, Мітч Прінстайн, професор психології Університету Північної Кароліни в Чапел-Гілл (США), виявив, що спогади людей про тих, хто колись панував у шкільних коридорах, залишаються напрочуд яскравими.

"Ми постійно повертаємося до досвіду, який мали в 14 років, використовуючи його як своєрідний шаблон для сприйняття світу", - каже Прінстайн.

Навіть через десятиліття після закінчення школи більшість людей без зусиль можуть згадати ім'я найпопулярнішого учня свого року навчання, часто краще, ніж імена вчителів чи інших однокласників, писав Прінстайн у своїй книжці "Популярність: сила симпатії у світі, одержимому статусом" (Popular: The Power of Likability in a Status-Obsessed World), що вийшла у 2017 році.

І справа не лише у спогадах.

Можна було б припустити, що шкільна ієрархія втрачає значення, щойно ми востаннє залишаємо шкільне подвірʼя. Але виявляється, вона може дивним і стійким чином впливати на нас ще дуже довго.

Дослідження показують, що те, наскільки популярними ми були в підлітковому віці, може впливати на наше життя роками: від того, як ми інтерпретуємо соціальні взаємодії, до міцності романтичних стосунків, задоволеності життям і навіть стану здоров'я.

Переосмислення популярності

Уявлення дослідників про те, що таке популярність, змінив американський психолог Джон Кой.

Його нині вже знакові дослідження на початку 1980-х років розпочалися з двох простих запитань, які він поставив школярам про їхніх однокласників: кого ти любиш найбільше? А кого - найменше? У дитячому почерку, нашкрябаному на сотнях клаптиків паперу, Кой побачив нові закономірності людської соціальної поведінки.

Можна було б подумати, що діти або загалом подобаються одноліткам, або не подобаються. Насправді Кой та його колеги виявили, що одна й та сама дитина може подобатися одним учням і не подобатися іншим - або ж узагалі не викликати особливого ставлення ні в позитивному, ні в негативному сенсі. Деяких дітей однокласники називали дуже часто - вони були надзвичайно помітними, наче маленькі знаменитості. Інших майже ніхто не згадував.

Уперше Кой використав відповіді дітей, щоб запропонувати п'ять соціальних категорій. "Прийняті" та "відкинуті" - ті, кого широко любили або, відповідно, не любили. "Суперечливі" - ті, хто отримував багато як позитивних, так і негативних оцінок. "Знехтувані" - ті, кого майже не згадували ні в позитивному, ні в негативному контексті. І "середні" - діти, які не вирізнялися особливо сильно в жодному напрямку, хоча більшість усе ж тяжіла до однієї з категорій.

Численні дослідження підтвердили корисність такого поділу. Зазвичай вони показують, що близько 40% дітей належать до категорії "середніх", а 60% - до однієї з чотирьох інших.

Найулюбленіших дітей однолітки зазвичай вважають добрими, здатними підбадьорити й підтримати інших, тоді як "знехтувані" зазвичай тихі та замкнуті. "Відкинуті" діти, ймовірно, або агресивні й схильні цькувати інших, або, навпаки, не вміють за себе постояти, відчувають соціальну тривожність і самі стають жертвами булінгу. "Суперечливі", найрідкісніша група, розколюють думки однокласників - зазвичай їх сприймають як класних блазнів або бунтарів.

Дивовижно, але Кой виявив, що соціальні категорії дітей значною мірою залишалися незмінними, навіть коли вони потрапляли до нових груп однолітків. І хоча початкові дослідження проводилися на учнях молодшого шкільного віку, численні подальші роботи підтвердили ці результати й серед підлітків. Одне з досліджень показало, що приблизно половина дітей зберігає ту саму соціальну категорію, до якої належала в початковій школі, через п'ять років, уже в старшій школі.

"У початковій школі я пережила дуже поганий досвід, і я завжди пам'ятаю, як мама казала: 'У старшій школі буде краще'", - розповідає Конні (імʼя змінене), ще одна моя знайома, яку я розпитувала про її шкільний досвід.

"Але я думаю, що якщо тебе вже цькували або якщо є щось, що робить тебе помітно не схожою на інших... складалося враження, ніби я була легкою здобиччю", - додає вона.

У перші кілька місяців старшої школи Конні стала мішенню булерів, зокрема через змішане етнічне походження в школі, де переважна більшість учнів були білими. Тому вона перевелася до іншої школи. Однак і там невдовзі зіткнулася з подібною ситуацією.

Шкільна динаміка

Хоча соціальні категорії залишаються незмінними, між початковою та старшою школою соціальна динаміка різко змінюється. У початковій школі "популярними" дітьми просто є ті, кому найбільше симпатизують - часто це слухняні діти, які добре вчаться, адже на цьому етапі цінності дітей зазвичай збігаються з цінностями дорослих, які їх виховують.

У старшій школі все змінюється. Дорослі та все, що вони уособлюють, раптом стають вкрай небажаними. Сумлінний відмінник може опинитися в статусі "ботана", тоді як більш галаслива й конфліктна дитина несподівано може почати набирати популярність.

Розмовляючи телефоном із колишньою грозою шкільного майданчика, а нині моєю близькою подругою Джорджією, я запитую, чи вважала вона себе популярною в старшій школі. Вона відповідає, що ніколи не сприймала себе так.

"'Популярна' звучить так, ніби люди тебе люблять, а я не думаю, що нас обов'язково любили, - каже вона. - Можливо, ми були радше... відомими своєю поганою славою. Галасливими й такими, що прагнули уваги".

У підлітковому віці Джорджія була типовим прикладом "суперечливої" дитини. Вона поводилася агресивно й заважала проводити уроки. На тих, хто її любив, напевно, припадало чимало тих, хто її не любив. Я кажу їй, що свого часу люди, зокрема й я, досить сильно її боялися. Але вона помиляється, якщо вважає, що через це не могла бути "популярною".

"Ми починаємо звертати увагу на тих, хто отримує найбільше уваги, хто може бути більш домінантним або "крутим", - каже Прінстайн. - На тих, хто стає фізично привабливішим, хто відповідає нормам однолітків - наприклад, добре вдягається або добре займається спортом".

Ще один швидкий шлях до високого статусу - "псевдодоросла" поведінка, тобто дії, характерні для старших підлітків або дорослих. Підлітків, які вживають алкоголь, наркотики та рано починають романтичні стосунки, з більшою ймовірністю вважають популярними - принаймні на певний час. Приблизно у 15 років така поведінка вже не дає такого самого статусу, як раніше.

Мірою дорослішання відкрите прагнення до статусу стає менш вигідним із соціального погляду, а "приємність у спілкуванні" знову починає відігравати важливу роль у визначенні соціального статусу. Але наслідки цього раннього досвіду надзвичайно жорсткої соціальної стратифікації можуть бути довготривалими.

"Досвід, який ми отримуємо в дитинстві - чи подобаємося ми іншим, чи популярні ми, чи маємо високий статус, - схоже, впливає на нас ще багато десятиліть потому, навіть через 40 років", - каже Прінстайн.

"Прихильність і статус мають майже протилежний вплив. Прихильність - це добре. Зазвичай вона пов'язана з різноманітними позитивними наслідками для здоров'я, роботи, навчання та психологічного стану. А от високий статус насправді призводить до протилежного", - додає він.

Культура шкільних угруповань

Раніше дослідники вважали культуру старшої школи незрілою версією дорослого суспільства. У 1960-х вони почали розуміти, що ця "культура однолітків" насправді набагато дивніша - це паралельний світ, який живе власними химерними захопленнями та правилами.

Замість простої ієрархії соціальне життя старшої школи являє собою динамічну систему угруповань. Їхні основні типажі постійно повторюються в масовій культурі - від "Американського пирога" до "Клубу "Сніданок": популярні, вигорілі, відкинуті та ботани.

У перші роки старшої школи межі між такими угрупованнями зазвичай дуже жорсткі. "Молоді люди можуть ставати напрочуд клановими, нетерпимими й жорстокими, виключаючи тих, хто є "інакшим", - писав німецько-американський психоаналітик Ерік Еріксон у своїй книжці 1959 року "Ідентичність і життєвий цикл".

На думку Еріксона, така нетерпимість могла бути "необхідним захистом" від втрати тієї ідентичності, яку людина мала в дитинстві, у поєднанні з незрозумілим потоком гормональних змін і величезним тягарем майбутнього з усіма його можливостями та виборами.

Він припускав, що підлітки допомагають одне одному впоратися з цим дискомфортом, "формуючи угруповання та навішуючи ярлики на самих себе". Такий саморозподіл полегшує підліткам орієнтацію у власному соціальному світі, адже відносна "категорія" кожної людини визначає, як до неї слід ставитися.

Втім, у масовій культурі часто забувають про величезну кількість підлітків, які не належать до жодної конкретної субкультури. Дослідження 1985 року показало, що близько 45% старшокласників називали себе просто "нормальними". Якщо популярні діти казали, що для них головне - мати гарний вигляд та ходити на вечірки, то ті, хто сам визначав себе як "нормальних", говорили щось на кшталт: "Я просто звичайний підліток".

Бути "ненормальним" і виділятися з неправильних причин може мати катастрофічні соціальні наслідки. Конні пам'ятає, як у 13 років прийшла до нової школи й виявила, що їй ніяк не вдається знайти своє місце в цій хиткій соціальній конструкції. Вона розповідає, як намагалася підкреслювати різні сторони своєї особистості в пошуках відповідного угруповання.

"Пам'ятаю, як намагалася подружитися з дівчатами-ботанками. Пам'ятаю, як намагалася подружитися з крутими дівчатами, - каже вона. - Я думала: "О, я дуже люблю книжки, я завжди роблю домашні завдання". А коли це не спрацювало, я вже думала: "О, я фарбуюся, я роблю зачіску" - щось таке. Я намагалася влитися в компанію музикантів. Почала грати на трубі".

Але все це не допомогло.

"Думаю, в глибині душі я знала, що це просто не працює, - каже вона. - Для мене не було місця. Зрештою мене просто повністю перестали помічати".

Старша школа дорослішає

Ближче до завершення старшої школи жорстка соціальна ієрархія дещо слабшає.

На початку 1990-х дослідник Девід Кінні провів етнографічне дослідження, під час якого буквально занурився у життя старшої школи, щоб зблизька спостерігати за тим, як змінюються межі між різними угрупованнями. Він простежував долю колишніх "ботанів", яким вдалося перейти до категорії "нормальних".

Кінні припускав, що жорсткість угруповань на початку старшої школи може бути пов'язана з обмеженими когнітивними можливостями молодших підлітків. Хоча в цьому віці здатність до самоаналізу швидко розвивається, багато підлітків ще не можуть розрізняти, як часто вони самі думають про себе (дуже часто) і як часто про них думають інші.

Для багатьох юних "ботанів", з якими спілкувався Кінні, це оберталося виснажливою зосередженістю на собі та нездатністю нормально взаємодіяти з іншими. Зрештою подальший когнітивний розвиток допомагав колишнім ботанам стати менш боязкими й оточити себе однолітками, які ставилися до них позитивно.

У міру дорослішання підлітків жорсткі вимоги до відповідності групі починають слабшати. Популярним дітям навіть можуть кинути виклик альтернативні, бунтівні типи. Дослідження Кінні показало, що в останні роки навчання "модним" учням кидали виклик школярі з "епатажною зовнішністю та буйною поведінкою", які "конкурували з ними за популярність у всій школі".

Мабуть, саме такі непомітні зміни вже відбувалися, коли у 15 років Джорджія вперше запропонувала мені провести час разом, але я й досі пам'ятаю своє здивування та недовіру. На той момент я була частиною переважно чоловічої компанії любителів покурити траву. Невже Джорджія вирішила зіграти зі мною якийсь жарт? Чи вона виманить мене кудись, щоб потім принизити?

Майже через 20 років я запитую Джорджію, чому вона тоді захотіла зі мною подружитися - про це я ніколи раніше її не питала. Мені цікаво, яка саме з моїх блискучих якостей могла привернути її увагу - дотепність, чарівність?

"Мабуть, нас усіх об'єднувала якась дивна особливість, - невпевнено відповідає вона. - Ну, типу, ніхто з нас не був нормальним".

Школа, армія та в'язниця

З огляду на всі її дивні особливості, дивно, як часто ми використовуємо старшу школу як орієнтир для розуміння взаємодії між дорослими.

Коли Люсі Фоулкс, психологиня з Оксфордського університету у Великій Британії та авторка книжки "Дорослішання: як підлітковий вік формує нас", опублікувала в соцмережах допис про ефект "злої дівчини", вона отримала шквал відгуків від людей, які впізнали в ньому власний досвід.

"Багато людей писали: "Це не лише про підлітків, я бачу те саме на роботі... я бачу це серед мам біля шкільних воріт", - розповідає Фоулкс.

"Це загальнолюдське явище - деякі люди отримують більше соціальної влади та домінування над іншими. Просто в підлітковому віці це проявляється особливо гостро", - додає вона.

Фоулкс зазначає, що підлітки роками майже щодня перебувають в оточенні тих самих людей - таке "в дорослому житті практично не трапляється, хіба що в армії або в'язниці".

"Середовище, в якому вони перебувають, створює настільки сильний тиск і напруження, що це виходить далеко за межі того, що відбувається у них у голові", - каже Фоулкс.

Саме тому, що підліткове соціальне життя настільки насичене й напружене, цей досвід так глибоко закарбовується в нас, каже Прінстайн. І ще багато років потому він впливає на те, як ми сприймаємо свої взаємодії з іншими людьми.

"Ми дістаємо з пам'яті досвід, який пережили у 14 років, і використовуємо його як своєрідний шаблон, крізь який дивимося на світ", - каже Прінстайн.

"Дослідження показують, що ментальна модель, за допомогою якої ми осмислюємо соціальний світ, починає формуватися ще в дитинстві, а ділянки мозку, пов'язані з обробкою спогадів, активуються, коли люди думають про соціальну поведінку", - додає він.

"Ці спогади постійно повертаються".

Де тепер "круті діти"

Багато хто з нас, імовірно, замислювався, що сталося з "крутими дітьми", яких ми знали в підлітковому віці. У дослідженні 2015 року Джозеф Аллен, професор психології Університету Вірджинії у США, спробував це з'ясувати. Його відкриття не віщували нічого доброго колишнім популярним підліткам.

Спостерігаючи за 184 підлітками на південному сході США з 13 до 23 років, Аллен виявив, що молоді люди, одержимі статусом і схильні до псевдодорослої поведінки в ранньому підлітковому віці, мали вищий ризик довготривалих проблем у близьких стосунках і проблем із кримінальною поведінкою.

Ранній потяг до алкоголю та наркотиків був пов'язаний із більшою вразливістю до зловживання психоактивними речовинами та залежності в подальшому житті. А зосередженість на статусі в ранньому віці призводила до більш поверхневих зв'язків і труднощів у підтриманні дружніх та романтичних стосунків.

Досвід відкидання також може залишати шрами. Дослідження Прінстайна показало, що відкинуті старшокласники з часом частіше впадали в депресію. Він припустив, що тут може діяти негативне замкнене коло: відкидання породжує ще більшу замкнутість, яка, своєю чергою, посилює відчуття відкинутості.

Натомість "приємність у спілкуванні" - тобто те, наскільки людина "прийнята" іншими - у старшій школі й загалом є одним із найсильніших чинників, що передбачають позитивні життєві результати, такі як успішна кар'єра, міцне здоров'я та надійні стосунки. І це справедливо навіть з урахуванням таких факторів, як інтелект і соціально-економічне походження.

Водночас люди, які пережили відкидання, також можуть розвинути важливі сильні сторони - наприклад, краще розпізнавати емоційний стан інших або гостріше помічати, коли з іншими поводяться несправедливо. Такий емоційний інтелект може допомагати як у побудові особистих стосунків, так і у професійному житті.

І дитині зовсім не обов'язково бути "прийнятою" в школі, щоб у дорослому віці мати повноцінне соціальне життя. Дослідження показали, що навіть наявність одного-двох близьких друзів у підлітковому віці може мати захисний ефект і сприяти формуванню міцніших стосунків у майбутньому.

Змінити сценарій

Найважливішим є те, що ми можемо змінити те, як ранній досвід впливає на нас.

За словами Прінстайна, соціальні сценарії, які формуються в старшій школі й через які ми згодом вступаємо у взаємодію з іншими, можуть перетворитися на самореалізоване пророцтво.

"Коли ми опиняємося в соціальному середовищі, ми можемо зосереджуватися саме на тій інформації, яка підтверджує наші найгірші очікування, - каже він. - А потім поводитися так, що це насправді сприяє появі нових негативних ситуацій".

За його словами, якщо свідомо оновлювати ці внутрішні моделі - наприклад, вирішити, що неоднозначний коментар однолітка, найімовірніше, не мав на меті нас образити, - ми можемо допомогти собі отримувати від соціальних взаємодій більше позитивного досвіду.

Джорджія, яка в підлітковому віці мала високий статус і змалку мала ризиковану псевдодорослу поведінку, сьогодні каже: "Мені трохи сумно за саму себе в юності, бо я так і не змогла просто побути звичайною дитиною".

Вона розповідає, що одного разу побачила, як побили її друга, а разом із насильством удома це переконало її поводитися агресивно, щоб створити враження невразливості.

Вона шкодує, що в тому віці не отримала більше підтримки, а натомість учителі навісили на неї ярлик "поганої дитини".

"Це повністю сформувало мою професійну траєкторію і моє палке прагнення захищати вразливих людей", - каже вона.

Конні, своєю чергою, каже, що ранній досвід відкидання зрештою сприяв формуванню моделі "самосаботажу".

"Думаю, багато в чому я просто перестала вірити в себе, і в мене з'явилося стільки саморуйнівних моделей поведінки, що згодом стало важко підтримувати дружні стосунки", - каже вона.

Це зрештою призвело до кризового періоду наприкінці підліткового віку, наслідки якого вона відтоді наполегливо намагалася подолати. Минуло понад десять років, і тепер вона знає, що саме приносить їй задоволення, - зокрема творча діяльність і улюблена робота, - і каже, що майже не думає про свої шкільні роки.

І Конні, і Джорджія доводять своїм прикладом: ярлики, які ми носили в старшій школі, зовсім не обов'язково стають вироком на все життя.

"Люди цілком можуть усе змінити, - погоджується Прінстайн. - Проблема в тому, що ми не так багато про це говоримо - а отже, з більшою ймовірністю продовжуємо повторювати свої старі моделі поведінки".