"Мене з дитинства вчили впізнавати агентів ФБР". Як це - рости, коли твоїх батьків розшукує вся Америка

Зайд Аєрс Дорн умів те, чого не вміють звичайні діти. Він знав, як розпізнати агента ФБР у натовпі, умів говорити телефоном кодовими словами і розумів, чому родина постійно змінює імена та місце проживання.

А одного разу батьки взяли його на "сімейний відпочинок". Поки хлопчик думав, що вони просто вирушили на природу, дорослі вивчали околиці в'язниці. Вони готувалися до можливої спроби звільнити одного з ув'язнених.

"Для мене все це було майже як гра", - згадує Зайд.

Лише значно пізніше він зрозумів, наскільки незвичайним було його дитинство.

На стінах його спальні висіли портрети Че Гевари та Хо Ші Міна замість персонажів Disney. Кілька років він не міг ходити до дитячого садка, а його друзями переважно були діти активістів.

Коли Зайд народився, його мати Бернадін Дорн була однією з найбільш розшукуваних ФБР втікачок.

Вона була лідеркою Weather Underground - радикальної американської організації, яка виступала проти війни у В'єтнамі та боролася проти расової й соціальної нерівності. Учасники організації влаштовували вибухи в урядових будівлях, зокрема в Капітолії, Пентагоні та Держдепартаменті.

Батько Зайда, Білл Аєрс, був одним із засновників організації.

Для хлопчика все це було просто його життям.

"ФБР нас розшукує"

"Я знав, що ФБР нас розшукує. Вони ніколи цього від мене не приховували. Мені все пояснювали так, щоб це могла зрозуміти дитина.

Знаєте, вони порівнювали нас із Робін Гудом. Ми були розбійниками, які забирали у багатих і віддавали бідним. Щось у цьому дусі".

Історія його батьків почалася далеко від вибухів і переслідувань.

Вони обоє виросли в забезпечених сім'ях середнього класу. Бернадін була відмінницею і вивчала право в Чиказькому університеті.

У 1966 році до Чикаго приїхав Мартін Лютер Кінг-молодший.

Він підтримав активістів, які протестували проти підвищення орендної плати. Бернадін приєдналася до руху, а невдовзі дійшла висновку, що Америці потрібні радикальні зміни.

Після вбивства Кінга її погляди стали ще радикальнішими.

Потім поліція застрелила Фреда Гемптона, одного з лідерів руху "Чорні пантери".

Для Бернадін це стало переломним моментом.

"Думаю, саме це остаточно підштовхнуло мою матір та ще кількох людей, схожих на неї, до радикалізму, - каже Зайд. - Гемптон був для неї не лише другом, а й прикладом для наслідування. А його вбив власний уряд".

Його батько прийшов до Weather Underground іншим шляхом - через протести проти війни у В'єтнамі та обов'язкового призову до армії.

"У них був лозунг: "Принесімо війну додому". Вони хотіли перенести насильство В'єтнамської війни на вулиці Америки - розбудити людей, показати їм, що відбувається за океаном і що американська влада робить з організаціями темношкірих та їхніми лідерами всередині країни".

Бомби в жіночих сумочках

Сьогодні важко уявити, що група молодих людей із забезпечених сімей могла проникати до добре охоронюваних державних будівель і закладати там вибухівку.

Але учасникам Weather Underground допомагало те, що вони були молодими, білими й добре освіченими.

Жінки могли заходити до будівель, удаючи секретарок. Вони збирали інформацію та ховали вибухові пристрої там, де їх було складніше помітити, - часто в жіночих туалетах.

"Вони були освіченими, добре вихованими і досить забезпеченими людьми. Вони могли проходити через ці центри влади й майже не привертати уваги", - пояснює Зайд.

Їхнє становище дозволяло їм допомагати і чорношкірим радикалам з Black Liberation Army - організації, яка відкололася від "Чорних пантер".

Білі активісти використовували свою відносну непомітність і доступ до різних місць, щоб допомагати союзникам.

Наприклад, могли бути водіями машин, на яких учасники руху переховувалися після втеч з в'язниць та інших незаконних операцій.

А потім ця боротьба стала частиною дитинства Зайда.

Через відсутність офіційних документів він не міг ходити до школи. Більшість його друзів були дітьми інших активістів.

Водночас багато в чому його життя було схожим на життя звичайної американської дитини: сімейні поїздки, прогулянки, відпочинок на природі.

Тільки зміст цих поїздок був зовсім іншим.

Замість Діснейленду - місця революційної боротьби

"Ми точно ніколи не їздили до Діснейленду, до Капітолію чи в якісь подібні місця.

Батьки возили мене туди, де вирувала революційна боротьба. Вони показували мені місця, де вбили їхніх героїв, де поліція застрелила Фреда Гемптона, де повісили Джона Брауна, де Нэт Тернер підняв повстання рабів.

Це був своєрідний тур Америкою - але Америкою, проти якої вони боролися".

Лише через багато років Зайд зрозумів, що одна з сімейних поїздок на природу була зовсім не просто відпочинком.

Їхній табір розташовувався менш ніж за кілометр від федеральної в'язниці, де утримували члена "Чорних пантер".

Батьки вивчали в'язницю та її околиці, готуючись до можливої спроби організувати втечу.

Зайд вважає, що батьки намагалися не завдавати людям фізичної шкоди. Перед вибухами вони попереджали владу, а вибухові пристрої налаштовували так, щоб вони спрацьовували, коли будівлі були порожніми.

Але насильство, яке одного разу стає частиною боротьби, неминуче несе із собою ризик трагедії.

"Іноді їхні рішення були ризикованими, небезпечними і навіть контрпродуктивними. Вони робили речі, які могли закінчитися жахливою, страшною трагедією".

Ще до народження Зайда нещасний випадок під час виготовлення бомби забрав життя дівчини його батька та ще двох членів організації.

У дитинстві Зайд уже розумів, наскільки небезпечним було життя його батьків.

"Я, звісно, переживав. У мене були друзі, чиї батьки загинули. Були друзі, чиї батьки на дуже довгий час опинилися у в'язниці".

Ставши дорослим і сам маючи дітей, Зайд багато років намагався зрозуміти рішення своїх батьків.

Він порівнює їх з людьми, які добровільно йдуть служити до армії.

Вони вважали, що перебувають у стані війни з власним урядом, і були готові прийняти наслідки цієї боротьби.

"Багато в чому я ними пишаюся.

Тоді більшість людей в Америці, особливо більшість білих американців, були готові просто пройти повз несправедливість, яку бачили навколо, і нічого не робити.

А мої батьки були людьми, які наполягали на тому, що треба щось робити".

Але сам Зайд сьогодні не уявляє, що міг би залишити своїх дітей удома й вирушити грабувати банк або звільняти когось із в'язниці.

Після народження молодшого сина Бернадін вирішила укласти угоду зі слідством і здатися владі. Вона хотіла дати родині хоча б подобу нормального життя.

Спочатку їй вдалося уникнути в'язниці через незаконні методи та помилки, яких ФБР припустилося під час розслідування.

Але Бернадін відмовилася свідчити проти інших членів Weather Underground. У результаті вона провела у в'язниці майже рік.

Її чоловік залишився сам із Зайдом, його молодшим братом і дитиною іншої активістки, яка також опинилася за ґратами.

Зайду тоді було п'ять років.

Він сердився, засмучувався і просив матір повернутися додому.

Із в'язниці вона писала йому листи, намагаючись пояснити свій вибір. Ці листи він читає й досі.

"Вона писала, що бути матір'ю - найважливіше у світі для неї. Але бути революціонеркою - теж найважливіше у світі", - розповідає Зайд.

"Вона наводила як приклад своїх героїв - Мартіна Лютера Кінга-молодшого, Фреда Гемптона, Малкольма Ікса. Людей, які боролися за свої переконання. І в усіх цих чоловіків були діти".

Вони змінили своє життя, але не свої погляди

Сьогодні обом батькам Зайда вже за вісімдесят.

Він називає їх "неймовірними бабусею і дідусем", але сміється, коли його запитують, чи стали їхні погляди м'якшими з віком.

Після завершення переслідувань Бернадін стала професоркою права і протягом чотирьох десятиліть очолювала юридичну фірму, допомагаючи людям, які, на її думку, стали жертвами несправедливої системи кримінального правосуддя.

Білл Айерс став професором і присвятив себе реформуванню системи державної освіти.

Їхні методи змінилися.

Їхні переконання - ні.

"Вони б образилися, якби хтось назвав їх поміркованими або лібералами", - каже Зайд.

Для нього самого історія батьків залишається складною.

Він може пишатися їхньою готовністю боротися з несправедливістю - і водночас розуміти, наскільки небезпечними були деякі їхні рішення.

А головне - тепер він дивиться на них не лише як на колишніх радикалів, а й як батько на своїх батьків.

На тих самих людей, які колись вчили маленького хлопчика розпізнавати агентів ФБР у натовпі та говорити телефоном кодовими словами.

І для яких усе це справді було звичайним життям.