"Я тікала босоніж у весільній сукні". Останнє весілля в Чорнобилі

Було трохи за північ. Ірина Стеценко закінчила робити манікюр до весілля, відчинила балконні двері й намагалася впоратися з хвилюванням, щоб заснути.

У сусідній квартирі, повній гостей, її наречений Сергій Лобанов спав на матраці на кухні.

Потім, каже Ірина, тишу порушив "гул".

"Було таке відчуття, ніби над головою летіло багато літаків, усе гуділо, а шибки у вікнах тремтіли", - каже вона.

Сергій каже, що "відчув поштовх, ніби пройшла якась хвиля", подумав, що це слабкий землетрус, і знову заснув.

19‑річна студентка педагогічного училища та інженер електростанції, якому було 25, чекали на подружнє життя в новозбудованому радянському місті Прип'ять.

Вони й гадки не мали, що менш ніж за 4 км розгортається найгірша в історії ядерна аварія у світі.

Четвертий реактор на Чорнобильській АЕС на півночі України вибухнув, викинувши радіоактивні матеріали, що поширилися на значні території Європи.

Подружжя нині живе в Берліні, вдруге зірвавши своє життя з місця - цього разу тікаючи від війни, а не від ядерної катастрофи.

Та вранці 26 квітня 1986 року Сергій прокинувся близько шостої, сповнений хвилювання, й побачив, що день його весілля почався із яскравого сонця.

Йому треба було зробити кілька справ: віднести постільну білизну до квартири друга, де вони з Іриною планували ночувати, і купити квіти.

Сергій каже, що бачив на вулиці солдатів у протигазах і чоловіків, які мили дорогу пінним розчином. Дехто з чоловіків, яких він знав по роботі на АЕС, сказав, що їх терміново викликали, бо "щось сталося", але що саме - вони не знали.

Із вікна висотного будинку друга він побачив дим, що підіймався з четвертого реактора. Пізніше стало зрозуміло, що пожежники та працівники станції всю ніч ризикували смертельними дозами радіації, намагаючись загасити величезну токсичну пожежу.

"Я трохи занепокоївся", - каже Сергій.

Користуючись професійними знаннями, він узяв тканину, намочив її й поклав біля входу до квартири як запобіжний захід, щоб затримати радіоактивний пил. Потім він поспішив на ринок.

Незвично для суботнього ранку, ринок був порожній, тож він вибрав п'ять тюльпанів для букета.

Ірина, яка ночувала з матір'ю у сімейній квартирі, каже, що телефон дзвонив усю ніч. Мати, за її словами, була "стривожена" дзвінками сусідів, які казали, що сталося "щось жахливе". Але подробиць не було.

Інформацію в Радянському Союзі суворо контролювали. Вони увімкнули радіо, але про будь-який інцидент не згадували. Вранці мати Ірини подзвонила чиновникам.

"Їй сказали не панікувати, усі заплановані заходи в місті мають відбутися", - згадує Ірина.

Офіційно життя тривало, як завжди. Дітей відправляли до школи.

Пізніше того дня наречені та гості колоною автомобілів поїхали до Палацу культури, відомого як місце проведення урочистостей і популярних дискотек. Вони дали обітниці, стоячи на рушнику з вишитими іменами, а потім разом із гостями перейшли до сусіднього кафе.

Але весільний банкет був "сумним", а не святковим, каже Сергій.

"Усі розуміли, що щось сталося, але ніхто не знав подробиць", - згадує він.

До першого танцю вони підготували традиційний вальс. Але з усвідомленням того, що розгортається трагедія, "вже з перших кроків ми збилися з ритму", згадує Ірина.

"Ми просто обійнялися й рухалися в обіймах", - додає вона.

Потім - виснажені, але вже чоловік і дружина - вони повернулися до квартири друга. Але, за словами Сергія, у ранні години недільного ранку у двері постукав інший друг і сказав їм терміново бігти на евакуаційний поїзд, який мав вирушити о п'ятій ранку.

Єдиний додатковий одяг, який був у Ірини, - легка сукня на другий день святкувань, тож вона знову одягла весільну сукню, щоб швидко добігти до квартири матері й переодягнутися. До того ж туфлі натерли їй мозолі.

"Я була у весільній сукні й бігла босоніж по калюжах", - каже Ірина.

Ще було темно, коли з поїзда вони побачили сяйво зруйнованого реактора.

"Це було так, ніби ти дивишся в око вулкана", - каже Сергій.

Офіційне оголошення, коли воно з'явилося, назвало евакуацію "тимчасовою".

"Ми виїхали на три дні, а в підсумку - на все життя", - додає він.

Радянський Союз зазнав жорсткої критики за повільність у розкритті масштабів катастрофи. Лише через два дні після вибуху - після того як радіацію зафіксували у Швеції - влада визнала, що сталася аварія. Минуло понад два тижні, перш ніж радянський лідер Михайло Горбачов публічно заговорив про це.

Випробування систем безпеки пішло катастрофічно не за планом. За оцінкою, яку наводять Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) та Всесвітня організація охорони здоров'я, вибухи викинули в 400 разів більше радіоактивних матеріалів, ніж бомба, скинута на Хіросіму.

Микола Соловйов тоді працював провідним інженером у турбінному залі.

"Це було як землетрус під нами, - згадує він. - Ми бачили, як обвалюється дах… Потік повітря пішов на нас і приніс увесь цей чорний пил… І завила сирена".

Він каже, що разом із колегами вони кинулися до місця події, думаючи, що вибухнув генератор, - не в змозі уявити, що це міг бути сам реактор. Хтось перевірив прилади й сказав, що рівні радіації "зашкалюють", згадує Микола.

Він розповідає, що вони знайшли іншого колегу, який стояв на одній із турбін, на вигляд неушкоджений, але його нудило - ознака променевої хвороби.

"Він був одним із перших, хто помер", - каже він.

Офіційна кількість загиблих унаслідок інциденту становить 31 людину: двоє загинули від самого вибуху, 28 померли від гострої променевої хвороби, а одна людина - від зупинки серця упродовж наступних тижнів.

Ширший вплив катастрофи є предметом суперечок і його важко визначити. На той час не створили комплексного довгострокового медичного дослідження. У 2005 році дослідження кількох агентств ООН дійшло висновку, що внаслідок аварії могли померти 4 000 людей. Інші оцінки припускають, що ця цифра може сягати десятків тисяч.

Розпочали операцію, щоб зупинити викид радіації з оголеного реактора. Вертольотами скидали пісок та інші матеріали. Влада залучила сотні тисяч людей з усього Радянського Союзу для ліквідації наслідків катастрофи.

Надзвичайно високі рівні радіації спричиняли поломки техніки, тож частину робіт доводилося виконувати вручну.

Яана Крінала і Рейна Клаара направили з Естонії, яка тоді входила до складу Радянського Союзу, у складі групи, відправленої розчищати уламки з даху третього реактора.

"Ми носили свинцеві пластини - одну спереду, одну на спині й одну між ногами. Це було важко, 20 кілограмів або більше", - каже Яан.

"На голові - стандартна радянська будівельна каска, окуляри, рукавиці й дозиметр [для вимірювання радіації] в кишені", - додає він.

Рейн згадує, що їх відправляли працювати серіями по одній хвилині, щоб обмежити опромінення.

"Ніхто не міг розібратися, що до чого… Не було часу думати", - каже він.

Поки починалися роботи з ліквідації, Ірина та Сергій жили в її бабусі приблизно за 300 км, у Полтавській області, на південний схід від Києва. За кілька днів після їхнього приїзду лікарі, які стежили за евакуйованими на предмет радіаційного опромінення, повідомили несподівану новину - Ірина була на третьому місяці вагітності.

Вона згадує, як плакала, дізнавшись, що лікарі попереджали: радіаційне опромінення могло вплинути на ненароджених дітей, і радили жінкам, які зазнали опромінення, робити аборт.

"Я боялася народжувати дитину і боялася робити аборт", - каже Ірина.

Але співчутлива лікарка порадила їй зберегти вагітність, і Ірина народила здорову дівчинку Катю. Згодом Катя сама стала матір'ю, а в Сергія та Ірини нині є 15‑річна онука.

Подружжя вважає, що ядерна аварія вплинула на їхнє здоров'я, хоча лікарі цього не підтвердили.

Ірині довелося замінити обидва колінні суглоби, і вона вважає, що радіація могла послабити її кістки. Вони думають, що радіація могла стати чинником серцевого нападу, який Сергій переніс у 2016 році - за тиждень після відвідування рідного міста Прип'ять.

Яан, який очолює організацію колишніх естонських ліквідаторів, каже, що в декого були проблеми зі здоров'ям, але вони не бачили "раку повсюди", як спочатку боялися. За його словами, у 1991 році помер 51 естонський ліквідатор, зокрема 17, які наклали на себе руки.

Микола, інженер турбінного залу, на момент аварії був одружений і мав двох синів. Він повернувся до роботи на станції й нещодавно вийшов на пенсію.

Його молодший син приєднався до Збройних сил України після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році, але з вересня 2023 року вважається зниклим безвісти.

Сама атомна електростанція потребує постійного моніторингу й обслуговування. Бетонний саркофаг над четвертим реактором звели лише за сім місяців після аварії. Але він став нестабільним, і в 2016 році над ним встановили новий металевий купол вартістю $1,8 млрд, щоб стримувати витоки.

Рівень радіації на більшій частині "зони відчуження" навколо станції нині достатньо низький, щоб її можна було відвідувати протягом обмеженого часу, але жити там законно нікому не дозволяють.

Досі існують осередки з небезпечно високими рівнями радіації - як у самому зруйнованому реакторі та поблизу нього, так і в таких місцях, як "Рудий ліс", який зазнав сильного забруднення.

Будівлі Прип'яті - колись символу молодіжного оптимізму й радянських технологій - нині стоять зруйновані й покинуті, зокрема й Палац культури, де Сергій та Ірина дали свої обітниці.

Усередині нового купола димар четвертого реактора - моторошна руїна, вкрита грубою сірою бетонною оболонкою, під блискучим металевим склепінням, достатньо високим, щоб умістити Статую Свободи.

У 2022 році російські війська заїхали на територію АЕС на танках, узявши персонал у заручники на п'ять тижнів, замінувавши територію й викопавши окопи. А торік дрон пробив отвір у новому куполі. Україна звинуватила Росію в атаці на атомну станцію - Кремль це заперечив.

Рівень радіації не підвищився, але МАГАТЕ заявляє, що купол втратив свою "основну функцію безпеки".

Сергій та Ірина переїхали до Німеччини у 2022 році після того, як ракета влучила в квартиру їхньої доньки в Києві. Їхній шлюб, що почався серед невизначеності й трагедії, залишається для них опорою.

"Я думаю, нам справді довелося пройти через певні труднощі в житті, щоб зрозуміти, що ми… справді не можемо бути одне без одного".

"Після 40 років я можу з упевненістю сказати, що ми - як нитка з голкою, - каже Ірина. - Ми робимо все разом".

Матеріал підготовлений за участю Пола Гарріса та Еллі Джейкобс