Їй сказали виходити заміж у країні, де освіта для дівчат заборонена - вона сіла в таксі й утекла

Алія – ім'я якої ми змінили з міркувань безпеки – подолала сотні кілометрів від свого села до Кабула, щоб уникнути примусового шлюбу.

Подорож таксі минулого року разом із двоюрідною сестрою – повністю закритими з голови до ніг, як того вимагають правила, із видимими лише очима – була винятковою і ризикованою в Афганістані, де будь-якої миті їх могли зупинити інспектори "Талібану", які стежать за виконанням заборони на подорожі жінок на великі відстані без супроводу чоловіка-родича.

Однак Алію, якій 19 років, і її сестру не зупинили на жодному блокпості "Талібану", і вони дісталися столиці.

"Я вигадала для родини виправдання, сказавши, що їду сюди зустрітися з друзями і колишніми однокласниками. Але це неправда. Їх тут немає. Насправді, якби я залишилася в Дайкунді, мене змусили б вийти заміж", – говорить дівчина.

Натомість вона приїхала до Кабула з планом – записалася на курси англійської мови.

Ці короткострокові вузькоспеціалізовані приватні курси – доступні лише тим, хто може собі це дозволити – разом із медресе, де навчають релігії, є єдиною можливістю для дівчат отримати знання після початкової школи в Афганістані. Але жодні з них не можуть замінити повноцінну освіту.

Минуло вже майже п'ять років відтоді, як "Талібан" заборонив дівчатам старше 12 років ходити до школи, при цьому наводячи різні причини, чому ця заборона досі діє.

Це роки, протягом яких такі дівчата, як Алія, росли без освіти, яку вони хотіли і потребували. Роки, коли шлях до кар'єри фактично був закритий, звужуючи їхні можливості настільки, що для мільйонів дівчат в Афганістані залишився лише один вибір – шлюб.

Історія Алії незвична не лише через її сміливість. Вона походить із сім'ї, яка має кошти скористатися небагатьма можливостями, доступними для молодих жінок – а це рідкість у країні, де, за даними ООН, три чверті населення не можуть задовольнити базові потреби.

Річ не в тому, що родина не хоче, аби Алія навчалася – вони погодилися, щоб вона залишилася в Кабулі, і навіть зараз оплачують її курси англійської. Але навіть вони обмежені реаліями життя в Афганістані.

"До заборони мої батьки дуже підтримували мене в навчанні. Вони казали, що я обов'язково зможу здійснити мрію стати пілотом, – розповідає дівчина. – Але тепер вони говорять, що найкраще для мене – це вийти заміж, адже я не можу ходити до школи, до університету, я навіть не можу працювати".

Алія вже отримує пропозиції щодо шлюбу. Вона боїться, що їй доведеться погодитися, і що в новій родині вона не матиме тієї свободи, яку має зараз.

"Деякі родини можуть дуже обмежувати (права жінок. – Ред.). Можливо, мені скажуть забути про мрії. Я не відчуваю жодного оптимізму щодо цього", – каже вона.

Однак її рішучість залишається непохитною.

"Якщо родина не змусить мене вийти заміж, я чекатиму. Я опиратимусь до останнього подиху", – говорить Алія.

Але опиратися складно.

У невеликому, майже порожньому будинку на заході Кабула ми зустрічаємо Шаму.

"Якби "Талібан" не прийшов до влади, я вже майже закінчила б школу. Я була б близько до своєї мрії стати лікаркою. Саме цього я хотіла", – каже Шама.

Натомість чотири роки тому, у віці 18 років, мати змусила її вийти заміж. Тепер вона має двох маленьких дітей: немовля і дитину трохи старшого віку.

З міркувань безпеки ми змінили її ім'я та імена членів її родини.

Її мати Каміла – яка працювала прибиральницею, щоб дати донькам освіту після смерті чоловіка шість років тому – відчувала, що не має вибору. Вона боялася, що її донька – молода жінка шлюбного віку – привертатиме небажану увагу і матиме труднощі, якщо залишатиметься незаміжньою.

"Я боялася, що вони (бійці уряду "Талібану". – Ред.) почнуть питати, чому я не видаю її заміж, – каже Каміла. – Я хотіла, щоб вона була освіченою, працювала і робила внесок у суспільство. Я сама неграмотна, тому ніби сліпа. Але я хотіла, щоб мої доньки навчалися. У неї (Шами. – Ред.) було стільки мрій. Але цього для неї не сталося".

Заборона освіти, запроваджена владою "Талібану", вже мала незворотний вплив на життя безлічі жінок і дівчат. За даними ООН, якщо вона триватиме до 2030 року, "понад два мільйони дівчат будуть позбавлені освіти понад початковий рівень у країні, яка вже має один із найнижчих рівнів жіночої грамотності у світі".

"Наявність чоловіка – це не єдина мрія жінки. Спочатку вона має стати самостійною, незалежною, а вже потім може виходити заміж і створювати сім'ю. Але я увійшла в це нове життя без цього. Мої мрії залишилися нереалізованими", – каже Шама.

До приходу "Талібану" до влади Шама відхилила багато пропозицій шлюбу.

"Я відмовлялася, бо освіта була для мене важливішою за все. Те, чого я хотіла для себе, не збігалося з тим, чого хотіли для мене вони (потенційні чоловіки. – Ред.)", – розповідає вона.

Тепер вона каже, що постійно перебуває у стресі і навіть гостро реагує, коли дивиться фільми, де жінки працюють або навчаються.

Чоловік ставиться до неї добре, але біль від того, що вона не змогла реалізувати свій потенціал, не зникає.

"Мені дуже важко. Я почуваюся так, ніби замкнена вдома. Я живу лише заради своїх дітей", – каже вона.

Її 18-річна сестра Нора тепер боїться, що на неї чекає така ж доля.

"Я занадто молода, щоб виходити заміж. Я хочу продовжити навчання. Це як ув'язнення. Я боюся виходити на вулицю через владу, а вдома мати каже, що я повинна вийти заміж", – розповідає Нора, яка часто мріє повернутися до школи.

Але вона не вірить, що за влади "Талібану" це колись стане можливим:

"Уряд "Талібану" заявив, що школи для дівчат закриті до подальшого повідомлення. Але минуло вже чотири з половиною роки. Ми щодня чекаємо цього повідомлення".

З 2021 року відповіді уряду "Талібану" на запитання, коли школи знову відкриються для дівчат, змінювалися від однієї причини до іншої і зрештою звелися до ухилення та мовчання.

У вересні 2021 року, під час нашого першого інтерв'ю з речником "Талібану" після захоплення влади, він заявив, що школи для дівчат відкриються, додавши, що вони "працюють над покращенням безпекової ситуації".

Через рік відповідь була такою: "релігійні вчені мають застереження щодо безпеки пересування дівчат до школи й зі школи", але ця проблема нібито вирішується.

У 2024 році заступник речника уряду "Талібану" Хамдулла Фітрат сказав:

"Ми очікуємо рішення керівництва".

Цього місяця я знову зустрілася з Фітратом, який не захотів фотографуватися поруч із жінкою чи сидіти навпроти мене. Я запитала, як вони можуть і далі виправдовувати заборону на середню та вищу освіту для жінок.

Він відповів, зауваживши, що "приблизно сім мільйонів хлопців і п'ять мільйонів дівчат зараз навчаються".

"Обмеження освіти після шостого класу – це окреме питання", – сказав він, порадивши звернутися до міністерства освіти, яке "сподіваємося… надасть задовільну відповідь".

Коли я наполягала, зазначивши, що жінки і дівчата в Афганістані не вірять, що за правління "Талібану" освіта для них колись відновиться, він знову порадив звернутися до міністерства освіти.

Ми звернулися. Відповіді не було.

Усередині уряду "Талібану" є розбіжності щодо освіти жінок, і це очевидно, але з роками верховний лідер лише посилює свою позицію.

Жінки і дівчата пам'ятають день, коли школи для них закрилися, так само чітко, ніби це було вчора.

"Я лише плакала весь день і всю ніч, – згадує Алія. – Я не могла спати тиждень. Мені здавалося, що я ходжу, ніби мертва".

"Коли я бачу хлопців мого віку, які закінчили школу і йдуть до університету, мені дуже боляче, я відчуваю, ніби палаю в пеклі", – додає вона.

Жінки також стикаються з багатьма іншими обмеженнями, запровадженими верховним лідером "Талібану", які в деяких місцях суворо виконуються, а в інших – застосовуються трохи м'якше.

За словами влади, ці обмеження викликають страх серед людей. Сукупний ефект державного контролю та, подекуди, самообмежень призводить до того, що жінки майже повністю зникли з публічного життя.

Захищаючи уряд, Фітрат каже:

"Ми видали тисячі дозволів жінкам на ведення бізнесу, що є позитивним кроком".

Він також стверджує, що Міністерство з питань заохочення чеснот і запобігання пороку – своєрідна "поліція моралі" – вирішило понад "2000 випадків, коли жінок позбавляли належної їм частки спадщини", а також "допомогло 2500 жінкам, яких змушували до шлюбу або які були неповнолітніми".

Однак лише за минулий тиждень влада "Талібану" закріпила в законі правила, які фактично легітимізують дитячі шлюби і дозволяють трактувати мовчання неповнолітньої дівчини як згоду на шлюб.

Водночас ситуація на місцях свідчить про інше – кількість ранніх і примусових шлюбів зростає, оскільки дівчат позбавлено можливості навчатися.

Серед жінок і дівчат, з якими ми спілкувалися, відчувається, що одна з найжорсткіших форм інституційної дискримінації вже не викликає такого шоку чи обурення, як раніше. Вони кажуть, що світ їх покинув.

"Якби нас не забули, щось би вже зробили", – каже Алія.

"Я часто думаю: чому ми народилися в Афганістані?" – каже Нора.

Її мати Каміла звертається до матерів у всьому світі:

"У світі, де вашим донькам дозволено навчатися і працювати, дайте їм цю можливість. Дайте їм стати незалежними. Тут, в Афганістані, для нас усе вже втрачено".

Додатковий матеріал підготували Імоджен Андерсон, Махфуз Зубайде та Санджай Ґанґулі.