Тінь Волині, загроза Росії. Як українські та польські історики спробували порозумітися

Чи не головна проблема відносин між Україною та Польщею – це їхня складна спільна історія. Справи багаторічної давнини у діалозі Києва та Варшави часом важать більше, ніж те, що відбувається між ними сьогодні і відбуватиметься завтра. У політиків розмовляти на ці теми не особливо виходить, тому можливість обговорити накопичені питання один до одного надали історикам.

"Що я можу сказати. Не побилися, і вже добре", - з видимим полегшенням на обличчі підбив мій співрозмовник підсумки щойно завершеної дискусійної панелі.

Чути ці слова від доктора історичних наук, професора одного з великих українських вишів було б досить дивно, якби не той факт, що ми розмовляємо з ним в кулуарах першого за останні вісім років великого збору українських та польських істориків.

Один з учасників цього конгресу вітав колег цитатою Вінстона Черчилля: "Немає народів, настільки об'єднаних історією і яких настільки роз'єднує історія, як українці і поляки". Цитата скидається на фейкову, але сперечатися з її змістом все одно дуже важко.

Тисячолітня історія сусідства України та Польщі наповнена як спільними проєктами та стратегічними партнерствами, так і геополітичними інтригами та кровопролитними війнами. Іноді перші й другі химерно переплітаються.

Як, наприклад, зараз. З одного боку, Варшава - одна з найближчих союзниць Києва, і значення цього союзу є ще важливішим для обох країн під час розв'язаної Росією війни проти України. На території Польщі постійно проживають сотні тисяч українців, Польща для України – найважливіший логістичний, військовий, гуманітарний хаб.

З іншого боку, теза про те, що головною перепоною на шляху до українсько-польського єднання є історичні проблеми, вже давно стала аксіомою, що не потребує жодного доведення.

Президент Польщі Кароль Навроцький (до речі, історик за освітою) очолює великий список польських політиків, які ставлять розвиток відносин їхньої держави з Україною у залежність від "розв'язання чутливих історичних питань". А серед причин дедалі гіршого ставлення поляків до українців у дослідженнях соціологів фігурує та сама "складна спільна історія".

"Місія історика насправді полягає не в тому, щоб комусь розповідати солодкі казки, когось героїзувати чи на щось мобілізувати, а в тому, щоб пояснити, з чого ростуть ноги у наших сьогоднішніх проблем. Політики впливають на істориків більше, ніж історики на політиків. Так що не варто перебільшувати наш вплив на громадську думку", - говорить ВВС професор Українського католицького університету Олександр Зайцев.

Але, в будь-якому разі, заперечувати наявність між українцями та поляками відмінностей у поглядах на спільну історію було б щонайменше дивно. Те, що ці різночитання не найкраще впливають на стосунки між державами сьогодні, - теж очевидно.

З тим, що дискусію на тему історії мають вести не політики, а історики, начебто всі згодні. Та от тільки проблема: майданчик для таких переговорів – Українсько-польський форум істориків – у якийсь момент просто перестав функціонувати.

Востаннє історики з двох країн збиралися для професійної дискусії про складні питання ще у 2018 році.

Співрозмовники ВВС з-поміж українських учасників того форуму покладають провину за зрив діалогу на польську сторону, поляки стверджують, що саботували подальші зустрічі українці, - але попри все, невдовзі після того почалася пандемія коронавірусу, потім Росія вторглася в Україну, і значення історичного діалогу між двома країнами несподівано набуло зовсім нового контексту.

Нова спроба порозумітись

І це не остання причина, через яку варшавський урядовий Центр діалогу імені Мєрошевського і Український інститут національної пам'яті (УІНП) зробили нову спробу створити платформу для спілкування українських та польських істориків, зібравши в провінційному містечку Баранів Сандомирський понад сотню вчених з обох країн.

Протягом трьох днів вони мали обговорити всю палітру українсько-польської історії від княжих часів до викликів сьогодення і закласти фундамент якщо не для подальших спільних досліджень, то для наукової дискусії, а то й просто для того, щоб познайомитись між собою.

"Ми з поляками дійсно маємо багато історичних суперечок. Але в кожній сім'ї, якщо уважно подивитися в шафу, можна знайти не один скелет. А ми - два народи, з різноголоссям, різнобарв'ям своїх історичних моментів. Сьогодні нас з поляками єднає спільна європейська цивілізація, спільний простір і розуміння того, що наш союз сьогодні є щитом Європи від антилюдської системи", - говорив в кулуарах Українсько-польського конгресу істориків керівник УІНП, кандидат історичних наук Олександр Алфьоров.

"Я скептично ставлюся до слів про якесь українсько-польське єднання чи примирення, бо це означало б, що кожен поляк і українець мав би ідентифікуватися з якоюсь офіційною позицією, нести відповідальність за те, що колись робила його держава чи якісь його співгромадяни. Я волію говорячи про те, що зняття напруги з історичних питань суттєво полегшило б клімат двосторонніх відносин і позбавило б ґрунту антиукраїнську агітацію в Польщі і полоноскептичні побоювання в Україні", - розповідав ВВС заступник голови Центру Мєрошевського доктор Лукаш Адамський.

Привид Волині

Втім, за розмаїття гучних слів від учасників конгресу з обох країн було важко не помічати привид Волині. Головна гаряча тема українсько-польських історичних дискусій явно тяжіла над усім конгресом, і це було цілком природно.

Розбіжності між істориками з цього приводу є настільки глибокими, що часом їм важко домовитися навіть про слова, якими вони описують події 40-х років на нинішніх землях західної України та південно-східної Польщі.

Почати хоча б з того, що в Україні їх називають "Волинська трагедія", у Польщі - "Волинський злочин" або, частіше, "Волинська різанина".

Для абсолютної більшості польських істориків йдеться про організоване масове вбивство етнічних поляків, що проживали на Волині, силами Української повстанської армії. У 2016 році польський Сейм ухвалив рішення, яким назвав ці події геноцидом, - і, попри те, що деякі польські історики утримуються від використання цього терміну, саме він активно функціонує у повсякденному житті поляків і в тамтешній пресі.

Більшість українських істориків заперечують організований характер подій на Волині, роль цілої структури УПА як їхнього організатора та виконавця і тим більше не визнають їхнього опису як "геноциду", натомість звинувачуючи польську сторону в тому, що в її риториці та дослідженнях непропорційно мало уваги приділяється тисячам українських жертв цього конфлікту.

"Цей конфлікт варто розглядати як локальну українсько-польську війну всередині великої (Другої світової) війни - війну без державних кордонів, але з підпіллями, збройними формуваннями, цивільним населенням, яке було і жертвою, і активним учасником, із взаємним страхом, особистою помстою та політичними цілями", - говорив на конгресі колишній очільник УІНП, нині депутат парламенту, кандидат історичних наук Володимир В'ятрович.

Відмінності між українським та польським поглядами на Волинь стосуються не лише термінології, а й суті тих подій.

Польська історіографія вважає, що знищення польського населення Волині було санкціоноване наказом командування УПА. Українські дослідники не лише заперечують існування такого наказу, а й стверджують, що формування УПА на Волині на той час не мали єдиного командування, а непрямі свідчення про існування такого наказу, м'яко кажучи, є непереконливими. Звинувачувати у вбивствах цивільного населення, таким чином, можна хіба що окремі підрозділи повстанців, вважають вони.

Обидві сторони дискусії закликають одна одну абстрагуватися від емоційних оцінок тих подій та спиратися у своїх судженнях на реальні документи. Проблема полягає в тому, що окремі документи, вирвані з контексту, часто не дають чіткого розуміння про те, що ж саме насправді відбувалося на тих землях на той час.

Наприклад, польський дослідник Маріуш Зайончковський цитує інструкцію, яку у березні 1944 року начебто отримав від вищого командування відділ УПА в Холмі, нині польському місті на кордоні з Україною: у документі закликають брати приклад із волинських побратимів і для цього формувати дивізії сокирників, "щоб ляхи боялись". Положення цієї інструкції, стверджував Зайончковський, доводять організований та тотальний характер убивств польського населення Волині.

У відповідь Володимир В'ятрович цитує інший документ, датований липнем 1943 року і написаний у Володимирці нинішньої Волинської області. Тамтешнє відділення УПА звітує про "антипольську акцію": мовляв, у деяких випадках польське населення неправильно розуміло причину наших дій і заявляло про бажання перейти у православ'я або навіть погоджувалося змінити національність на українську.

"Їм пояснювали, що українці мають до поляків претензії не за їхню належність до польської нації чи католицької релігії, а за вороже ставлення до українського національного питання", - цитував В'ятрович.

Це, на думку дослідника, доводить, що про жодне тотальне винищення поляків у цьому випадку не йшлося, а ідеологія УПА була не антипольською, а радше антиколоніальною.

Окреме питання, навколо якого ламаються списи, – кількість жертв подій на Волині. Польські історики ще з початку 90-х років оперують цифрою у сто тисяч загиблих поляків. Деякі українські історики ставлять під сумнів методологію цього підрахунку.

У будь-якому разі предметної дискусії з цього приводу немає, і історики з обох країн констатують, що в публікаціях ЗМІ розгорнулося справжнє українсько-польське "змагання у кількості жертв".

Володимир В'ятрович у розмові з ВВС в кулуарах форуму називає ще одну причину для "волинських різночитань": за його словами, у 2015 році в Україні було відкрито архіви спецслужб, які містять величезну кількість документів про волинські події і які здатні кардинально змінити наше ставлення до них.

Однак поляки, каже він, вважають за доцільніше, аби в історичній дискусії був зафіксований односторонній образ конфлікту, в якому вони є безперечною жертвою.

Третя сила?

Чимало українських істориків закликають ретельніше досліджувати роль третьої сторони у подіях на Волині. Професор Львівського університету імені Івана Франка Богдан Гудь згадував про напад нібито сотні УПА на костел у волинському містечку Порицьк. Командував цим рейдом, за словами дослідника, сотник УПА Василь Льовочко, який за рік після цих подій з'явився в цих же місцях у мундирі капітана НКВС.

Польські дослідники не заперечують: Росія у всі часи використовувала події на Волині для того, щоб вбити клин в українсько-польські відносини. І навіть минулого року ФСБ оприлюднило "нововідкриті" документи про Волинську трагедію якраз під домовленість Києва і Варшави про відновлення пошукових робіт на місцях масових вбивств.

"Але з цього не слід - і тут я застеріг би українське суспільство - робити висновок, що Волинь і антипольська акція УПА була вигадана Росією. Ні, на жаль, під час війни справді мали місце злочини, скоєні ОУН та УПА. Ці дії були не тільки злочинними, але й політично помилковими, і сьогодні вони шкодять нашим нинішнім стосункам, і росіяни можуть чудово використовувати їх, застосовуючи різні інструменти для того, щоб нас посварити", - каже ВВС один з провідних польських дослідників Волині доктор Гжегож Мотика.

Здавалося б, спільного знаменника у "волинському питанні" не видно й близько. Однак професор Олександр Зайцев у розмові з ВВС переконує: дискусії в Баранові показали, що в принциповому питанні єдність спостерігається навіть серед, здавалося б, запеклих опонентів.

"Всі визнають, що вбивства цивільних мешканців польської національності були злочином. І точно так само злочином були вбивства цивільних українців в рамках польських акцій відплати. Тому розходжень між професійними істориками насправді залишилось не так вже й багато, фактично нюанси. І, як мені здається, останнім часом рівень розходжень між професійними істориками падає. Ми всі погодилися, що йдеться про злочин. Зараз потрібно не зосереджуватися на термінологічних розходженнях, а розбиратися в цифрах, причинах, перебігу тих подій. І тоді наші позиції будуть зближуватися", - каже він.

В принципі, учасники конгресу, з якими поспілкувалася ВВС, позитивно оцінюють сам факт розмови про Волинь, що відбулася між ними у Баранові.

"Мені здається, це перша розмова істориків на цю тему приблизно з 2017 року. Ті зустрічі, які проходили з теми Волині до сьогодні, стосувалися того, чому історія нас розділяє, чому Волинь нас розділяє, а не того, що там, власне, відбулося, як це було сьогодні. І така розмова, як сьогодні, це, звичайно, позитив", - говорить ВВС Гжегож Мотика.

Тепер, незалежно один від одного кажуть ВВС і українські, і польські дослідники волинських подій, добре було б продовжити цей діалог на чисто професійному майданчику, без політичних гасел - аргумент на аргумент, документ на документ. Але хто організує такий майданчик - питання, наскільки можна судити зараз, відкрите.

Історія як Міссісіпі

Тим більше, що приклад мирного співіснування, а то й плідного співробітництва показують дослідники інших періодів українсько-польської історії.

"Я, хоча б через свій вік, пам'ятаю, як у 1990-ті поляки і українці, коли починали розмову про історію, то сварилися буквально про все - від Ярослава Мудрого і Богдана Хмельницького до ХХ століття", - посміхається Гжегож Мотика.

Сьогодні ж, не без задоволення констатують історики, які спеціалізуються на дослідженнях Середніх віків та раннього Нового часу, відмінностей у підходах між польськими та українськими вченими практично немає, і дискусії в їхньому колі ділять вчених не за паспортом, а за прихильністю до тієї чи іншої наукової школи.

"По-перше, ми говоримо про справи, які сталися 300-400 років тому, - пояснював причини такого стану справ професор Києво-Могилянської академії, фахівець з історії православної церкви XVII століття Максим Яременко. - А по-друге, політики просто не дуже вміють використовувати цей період у своїй діяльності".

Але, можливо, найпоказовіший приклад налагодження співпраці показують дослідження міжвоєнного двадцятиліття.

Ще у 90-х роках минулого століття саме цей період вважався найпроблемнішим етапом польсько-української історії. Українсько-польська війна 1918-1919 років, крах Української народної республіки та відродження незалежної Польщі, поява на західноукраїнських землях радикальних рухів – приводів для різночитань та банальних суперечок між істориками вистачало з лишком.

Але розповідав у своєму виступі на конгресі професор Інституту історії Польської академії наук Влодзімеж Менджецький, сьогодні і характер історичних дискусій, і мова, яку використовують дослідники в комунікації між собою, кардинально відрізняються.

"Фундаментальна зміна відбулася десь між 2010 і 2015 роками, коли ядро ​​польсько-української суперечки перенеслося на Другу світову війну. Тобто в певний момент політики залишили (міжвоєнний період) як поле суперництва, а історики, звільнені від політичного багажу, змогли зосередитися на пізнанні тодішнього світу і спробах зрозуміти його, а не на обороні фортець польських чи українських національних інтересів", - казав він.

Зараз, продовжував Менджецький, дедалі більше досліджень того періоду виходять за рамки націєцентричності. Описуючи щоденне життя громадянина міжвоєнної Польщі, історики дивляться на нього не як на українця чи поляка, а як на чоловіка чи жінку, торговця чи робітника, любителя європейського чи американського кіно, – та вивчають механізми функціонування суспільства без жорсткої прив'язки до національного чинника.

Звичайно, зауважували інші дослідники цього періоду, про повну ідилію говорити, звісно, не доводиться. Українські та польські історики досі сперечаються, чи можна називати польську присутність у Галичині після розпаду Австро-Угорської імперії окупацією. Вони ведуть дискусії про національну політику Польщі того періоду – чимало українських істориків вважають, що перегини у цій галузі зрештою призвели до пізніших трагічних подій на Волині, поляки ж схильні не переоцінювати значення цього чинника.

Але Менджецький все одно залишався оптимістом: "Для мене особисто історія нагадує ріку Міссісіпі в її нижній течії. Це величезна річка, у якої є головне річище, і зрозуміло, в якому напрямку вона тече, але водночас вона дуже широко розливається по сторонах, у неї є закрути, старі русла, зворотні течії. І щоб описати цю ріку, потрібно писати і про головне русло, і про те, що відбувається ближче до її берегів. Так само – і з міжвоєнним двадцятиріччям та польсько-українськими стосунками".

Так, погоджувався він, віссю цих стосунків залишався конфлікт, але головне - що сьогодні українські та польські історики ведуть з цього приводу суто наукову суперечку, а не вимагають від своїх візаві вибачень та зізнань неправоти.

Чи є шанси, що політики припинять використовувати "проблему Волині" у своїх цілях і тим самим позбавлять істориків тиску, дозволять їм сконцентруватися на суто академічних дослідженнях?

З одного боку, кажуть співрозмовники ВВС у Баранові, у Польщі це питання підняли на стяги тамтешні політичні партії і просто так вони його навряд чи відпустять.

З другого - обнадійливо виглядає минулорічне відновлення пошукових робіт на місцях масових вбивств на заході України, а саме це донедавна було головним дражливим чинником у польсько-українських відносинах.

З третього боку, українські історики нарікають, що їхні спроби домогтися дозволу на аналогічні роботи з польського боку кордону стикаються чи то з бюрократичним опором, чи то з політичними перешкодами. Одним словом, працювати тут ще є над чим.

Спільний підручник?

Окреме питання – якщо повного взаєморозуміння з приводу гострих тем спільної історії немає навіть у колі професорів та докторів наук, то як розповідати про них учням українських та польських шкіл, аби вони вже зі шкільної лави не сприймали сусідів як споконвічних ворогів?

З одного боку, вже понад 30 років в Україні та Польщі функціонує спільна комісія з питань підручників, яка аналізує шкільні посібники з обох країн та готує рекомендації щодо їх удосконалення. З іншого боку, навіть колишній член цієї комісії Мирослав Шумило з польського Інституту національної пам'яті визнає, що ці рекомендації мають досить обмежений і в цілому вони не особливо впливають на реальний зміст підручників.

Як наслідок - лише за минулий рік у ЗМІ потрапили два скандали, пов'язані з формулюваннями у підручниках.

У травні 2025 року очільниця "Українського дому" у Варшаві Мирослава Керик звернула увагу на зміст присвяченого Україні розділу підручника географії для 6 класу польських шкіл: його автори представляли анексію Криму як результат внутрішньоукраїнського конфлікту, а не агресивних дій Росії, а одним із наслідків військових дій вони називали дефіцит продовольства на полицях українських магазинів. У липні того ж року міністерка освіти Польщі Барбара Новацька у листі до українського колеги обурилася з приводу пасажу з підручника історії для українських десятикласників: події 1943 року на Волині там описувалися як "масові вбивства українців, скоєні Армією Крайовою".

Що з цим робити – в принципі, зрозуміло. Той же Мирослав Шумило розповів, що ще наприкінці 2021 року польсько-українська група експертів напрацювала рекомендації щодо змісту підручників історії для комітету із закордонних справ Сейму. Ці рекомендації передбачали концентрацію на пошуку спільних і прийнятних для обох країн фігур та символів, підкреслення спільної центральноєвропейської ідентичності і спільних цінностей, а також посилену увагу до ролі третіх держав, особливо Росії, у загостренні конфліктів пам'яті між Польщею та Україною. Однак буквально за кілька місяців після публікації цих рекомендацій вибухнула повномасштабна війна, і до їхньої практичної реалізації руки не дійшли.

Натомість сьогодні історики обговорюють - наразі лише теоретично - можливість створення спільного українсько-польського підручника історії. Хоча песимістів у цьому питанні, відверто кажучи, більше ніж оптимістів.

Мирослав Шумило, посилаючись на досвід створення такого підручника спільно з німецькими колегами, говорив про те, що звести польсько-українські відносини до однієї спільної пам'яті, яка могла б бути представлена ​​в одній книзі, просто нереально.

З ним погоджувався професор Львівського університету імені Івана Франка Мар'ян Мудрий. "Концепція та зміст будь-якого подібного підручника це завжди результат переговорів, а не інтелектуальної творчості. Це результат домовленостей, в результаті яких з цього підручника дуже часто зникають гострі питання... І взагалі такий підручник мав би стати результатом змін, які відбулися у двох суспільствах, а не їхньою передумовою", - говорив він.

"Я б все-таки на перше місце поставив турботу про вчителя, і ідею спільного підручника для учнів направив би у бік підготовки загального посібника для вчителів, в якому роз'яснював би вчителям, як інтерпретувати різні теми, як працювати з ними. Тому що ефект навіть ідеального підручника буде залежати не стільки від його тексту, скільки від того, як вчитель представить його і навчить ним користуватися", - продовжував Мудрий.

З іншого боку, професор варшавського Університету Civitas Томаш Стриєк закликав істориків вийти за рамки звичайного паперового підручника і скористатися можливостями, які дають науковцям сучасні технології. Адже якщо не обмежувати підручник рамками друкованого формату, говорив він, а від самого початку проєктувати його як мультимедійний посібник, націлений на висвітлення історії як непростої, неоднозначної, багатоперспективної матерії, то створення такого принципово нового спільного підручника виглядає цілком реальним. Більше того, захоплено продовжував Стриєк, колектив його однодумців уже отримав грант на розробку концепції такого підручника.

"Розробка методичної концепції - це наша мета на найближчі три роки, а потім, якщо на це буде політична воля, можна буде написати і сам підручник... Ентузіасти всіх країн, єднайтеся!" - говорив Стриєк.

"Українці зараз зрозуміють, про що я говорю, - відповідав вченому голова Українського інституту національної пам'яті Олександр Алфьоров. - Скажіть, скільки ви думали, що ви ще проживете вранці 24 лютого 2022 року? Тому, коли ми говоримо, що (нам потрібно) три роки для написання концепції підручника… Ну, добре".

"Як стріляти і в кого стріляти"

Скепсис Алфьорова українські учасники конгресу справді розуміли краще, ніж їхні польські колеги. До того, як очолити УІНП влітку минулого року, майор Олександр Алфьоров служив у Третій штурмовій бригаді ЗСУ, і це, безперечно, позначалося на його ставленні і до багаторічних досліджень з неясною перспективою, і до діалогу з польськими колегами загалом.

"Найбільше українців та поляків ділять росіяни. Найбільше об'єднують українців та поляків росіяни. Ми можемо бути їм за це вдячні, але вони - ворог. Ворог, який постійно мав одну й ту саму мету - знищити Україну, знищити Польщу", - говорив Алфьоров у кулуарах конгресу.

Свідченням нинішніх українських реалій став і той факт, що частина заявлених учасників конгресу з української сторони не доїхала до Баранова через банальну причину – їх не відпустили у відпустку командири частин Сил оборони, у яких вони проходять службу.

І якщо для багатьох польських учасників конгресу ця обставина, схоже, виглядала не більше, ніж такою собі чудасією, то для українських істориків війна, розв'язана Росією, очевидно вже давно стала одним із визначальних чинників, що впливала на їхню роботу.

З одного боку, постійні обстріли навіть відносно тилових міст, відключення світла, неможливість довгострокового планування згубно впливає на швидкість наукових досліджень, говорили українські історики у кулуарах конгресу.

З іншого боку - обставини війни ставлять перед українськими істориками нові етичні виклики, обговорювати які їхні польські колеги, здається, просто не готові.

Адже, говорив на конгресі професор Київського університету імені Тараса Шевченка Олексій Сокирко, ще кілька років тому головною, визначеною нормативними документами метою шкільної історії було виховання у майбутньому громадянині України екологічної свідомості та поваги до мультикультуралізму. У реаліях сьогоднішнього дня, в умовах війни, кінця-краю якій не видно, такі цілі виглядають щонайменше наївно.

"Чи потребуємо ми мілітаризованої версії історії? Як у тому старому анекдоті, який я знаю і в українській, і в польській версії, про те, що найважливіші предмети шкільного курсу це військова підготовка і історія, щоб знати, як стріляти і в кого стріляти?" – запитував історик.

"І тут виникає етичне питання: якою є допустима міра насильства, демонстрації та розмови про насильство і межі дозволеного і недозволеного у вихованні майбутніх громадян?.. Йдеться насправді про абсолютний злам старих етичних настанов", - продовжував він.

А популяризатор історії, відеоблогер і військовослужбовець однієї з бригад ЗСУ (його командування в Баранів відпустило) Остап Українець ставив питання ще гостріше: "Сьогодні в Україні основними студентами історії є не школярі і не люди, які навчаються в університетах, а військові. Це люди, які перебувають в таборах підготовки після мобілізації і які екстрено проходять там курс історії для того, щоб отримати відповідь на запитання: чому і в кого ми повинні стріляти? І в цьому прикладному сенсі історія є частиною мотивації вбити, способом переконати людину в тому, що вбивство іншої людини є етичним вчинком… Історія – це абсолютно елемент війни, елемент оборонної війни".

За словами Українця, курс, який в українській армії досить по-радянському називається національно-патріотичним вихованням, займає сумарно 14 годин, і він сам досі не дав собі особисто відповіді на питання, як саме він найкраще має бути побудований.

"І моє питання до польських колег: а як із цією проблемою, готуючись у перспективі до великої війни, працює сьогодні польська держава?" – звернувся Українець в останній день конгресу до докторів історії, які сиділи на головній сцені заходу.

Адресати цього питання вислухали його скоріше зі здивуванням на обличчі і у підсумку просто проігнорували.

Вже пізніше Українець розповів ВВС, що після формального закінчення конгресу до нього підійшли кілька польських істориків і пожалілися, що, мовляв, вони згодні з його оцінками, але люди з такою позицією перебувають тут у абсолютній меншості. "Всі, хто підійшли, до речі, розповіли, що вони - офіцери запасу", - додав Українець.

"А у них поки що немає емоційної готовності про це розмовляти, - говорив ВВС вже пізніше Олексій Сокирко. - Більшість щиро не розуміє, про що мова. Це нормальна людська реакція, яку грубо було б назвати страусовою поведінкою, але приблизно так воно і є насправді".

"Це мине, але лише тоді, коли країна і народ самі наступлять на ці граблі. Чужий досвід, навіть якщо він є дуже близьким, насправді нічому не вчить", - резюмував історик.