"Я навіть не думав зупинятися": розповідь фізика про бомбардування Нагасакі

9 серпня 1945 року на японське місто Нагасакі скинули плутонієву бомбу, що поклало край Другій світовій. Через 30 років в інтерв'ю BBC американський фізик, який брав участь у створенні цієї бомби, розповів, чому використання бомби неможливо було зупинити, а також поділився інформацією про плани щодо подальшого застосування такої зброї.

"Причиною була не байдужість до долі людства — навпаки, саме турбота про людство. Можливо, саме в цьому й полягав гріх".

Минуло тридцять років відтоді, як американський фізик Філіп Моррісон узяв участь у підготовці атомного бомбардування Нагасакі 9 серпня 1945 року.

В інтерв'ю BBC він відверто розповів про рішення, ухвалені у дні й тижні, що передували цьому безпрецедентному вибуху.

Моррісон відіграв ключову роль у Мангеттенському проєкті — надсекретній програмі союзників зі створення першої ядерної зброї, працюючи в лабораторії в Лос-Аламосі. Лабораторією керував його колишній викладач Дж. Роберт Оппенгеймер.

Моррісон був на "Трініті" (першому випробуванні атомної бомби) 16 липня 1945 року. Саме він перевозив плутонієвий заряд бомби в автомобілі до Нью-Мексико, тримаючи його на колінах. Згодом він вирушив на невеликий острів Тініан, розташований на південь від Сайпану, щоб допомогти зібрати плутонієву бомбу "Товстун" (Fat Man), яку згодом скинули на Нагасакі.

9 серпня — лише через три дні після бомбардування Хіросіми — він керував процесом завантаження цієї бомби на літак B-29.

Саме на Тініані американські війська збудували об'єкт, який Моррісон назвав "найбільшим аеродромом у світі".

"Величезний кораловий хребет було частково знесено, щоб вирівняти нерівну поверхню та спорудити шість злітно-посадкових смуг... кожна з яких мала довжину майже дві милі", — розповідав він у своїх свідченнях перед комітетом Сенату в грудні 1945 року.

Масштаб руйнувань

У своїх свідченнях Моррісон також розповів про масштаби підготовки до масованих бомбардувань японських міст запалювальними бомбами:

"Щодня в гавані стояли на якорі танкери, завантажені тисячами тонн авіаційного бензину... Величезні літаки котилися широкими злітно-посадковими смугами... Кожні 15 секунд у повітря піднімався черговий B-29. Це тривало півтори години... Тисяча літаків B-29 знову й знову спалювали цілі квадратні милі міської забудови за один наліт".

Натомість, за його словами, "атомна бомба була чимось зовсім іншим".

"Не було жодних кораблів із запалювальними боєприпасами. Замість численних техніків-зброярів і складів бомб — лише близько 25 фахівців із Лос-Аламоса, кілька ангарів типу "Квонсет" [збірні споруди з гофрованої сталі], переобладнаних на випробувальні лабораторії, та одна укріплена будівля. Виліт відбувся після опівночі. Аеродром був порожнім... І лише один літак із гуркотом промчав смугою, злетів і взяв курс на ворожі міста", — розповів він.

Хоча оцінки різняться, вважають, що внаслідок саме вибуху атомної бомби в Нагасакі загинуло 40 000 людей, а загальна кількість жертв бомбардування протягом наступних п'яти років перевищила 100 000 осіб. У Хіросімі миттєво загинуло щонайменше 80 000 людей, а загальна кількість загиблих сягнула близько 140 000 через опіки, травми та гостру променеву хворобу.

Згодом Моррісон оглядав масштаби катастрофічних руйнувань у цих двох японських містах у складі офіційної наукової групи з оцінки збитків і особливо запам'ятав один випадок у Хіросімі.

"Японський посадовець стояв серед руїн і сказав нам: "Усе це — від однієї бомби. Це нестерпно", — згадував він.

"Один літак з однією бомбою знищив величезну територію міста — знищив до землі й не залишив майже жодних шансів на опір чи порятунок, на відміну від удару силами тисячі літаків".

І все ж Моррісон сподівався, що атомну бомбу не доведеться застосовувати в бойових умовах. Він очолював групу молодих фізиків із Лос-Аламоса, які виступали за її публічну демонстрацію перед будь-яким використанням проти Японії.

Моррісон — якому було 30 років, коли він керував збиранням бомби "Товстун" на острові Тініан, — хотів "запросити міжнародну делегацію в пустелю".

"Але в умовах війни це було лише мрією", - розповів він BBC у 1975 році.

"Нездоланна динаміка"

Фізик описував відчуття "нездоланної динаміки" — навіть тоді, коли стало зрозуміло, що нацисти зазнають поразки. І все ж, як він пояснював, "війна тривала, ми наближалися до грандіозної битви на Тихому океані... тож зупинитися було неможливо".

На думку Моррісона, єдиним чинником, здатним змінити хід подій, був президент США Франклін Д. Рузвельт, який помер у квітні 1945 року.

"Єдиним шансом суттєво змінити позицію США, як на мене, було б збереження життя Рузвельта... [який] помер у розпал розробки — ще до того, як ми дізналися, що бомба спрацює, і до того, як було визначено, як саме її застосовувати", — зазначив Моррісон.

"Гадаю, він був єдиною людиною, яка мала достатній авторитет і вплив в уряді, щоб зупинити цей жахливий хід подій", — додав він.

Коли президентом став Гаррі С. Трумен, він навіть не знав про існування цього проєкту й дізнався про нього лише після складання присяги. Вже за три з невеликим місяці йому довелося віддати наказ про бомбардування.

"Це правда, що саме він ухвалив це рішення, але, гадаю, справедливо буде сказати, що й саме рішення сформувало його, — стверджував Моррісон. — Змінити все після стількох років роботи й зупинити процес — це був би справді сміливий крок... але зі смертю Рузвельта цей шанс фактично зник".

За словами Моррісона, та сама нездоланна сила вплинула й на рішення скинути дві бомби одна за одною.

"Їх не розглядали як першу та другу бомби окремо. Командирам було віддано наказ: "Скиньте першу бомбу, а потім якнайшвидше скиньте другу". Потрібна була б сильна особистість у Вашингтоні, щоб оцінити потужний ефект від першої бомби... і сказати: "Що ж, почекаймо з другою". Це вимагало б глибокого осмислення на найвищому рівні, здатності збагнути складні взаємозв'язки й донести відповідні накази до потрібних генералів", — розповів ВВС науковець.

Отже, два бомбардування відбулися — і, як розповів Моррісон, планувалися й інші.

"Початкове рішення полягало в тому, що ми продовжуватимемо скидати ці бомби впродовж року, якщо виникне потреба... Мені доручили розробити відповідний план, — розповів він ВВС. — У мене були план, схема, графік, людина, яка мала мене замінити, і домовленості щодо переміщень туди й назад".

Невідомо, чи зміг би він продовжувати це робити після того, як він та інші вчені з Лос-Аламоса побачили наслідки.

"Ми чудово усвідомлювали — на рівні розуму — як короткострокові, так і... ті жахливі довгострокові наслідки. Але це знання ґрунтувалося лише на читанні книжок і вивченні цифр, — пояснив він. — А між цифрами... і спогляданням реальності — реальності життя і смерті — існує величезна різниця, що має значення для кожного, для всього світу. Тож, гадаю, ми знали про це, але не відчували цього по-справжньому".

Моррісон також розповів про реакцію на базі на тихоокеанському острові в ніч, коли було здійснено бомбардування Хіросіми.

"Тієї ночі влаштували гучну вечірку, але більшість науковців на неї не пішли. Військовослужбовці — льотчики, солдати — пили. Вони знали, що війна добігає кінця. Це виглядало й відчувалося як величезна перемога". Натомість науковці, як пам'ятав Моррісон, "сиділи похмурі й думали… про кінець світу".

Утім, у період, що передував бомбардуванням, Моррісон не відчував потреби вийти з Мангеттенського проєкту.

"Попри рішучий і наполегливий внутрішній спротив цьому, я не бачу, як міг би вчинити інакше. Я жодного разу не думав про те, щоб зупинитися".