Як люди, що мають 1,2 м зросту через рідкісний розлад, можуть допомогти запобігти раку

У містечку Піньяс на півдні Еквадору, розташованому серед Анд, у будинках, розкиданих по долині, мешкають 8 000 людей.

У цьому віддаленому містечку проживає незвично велика кількість людей із синдромом Ларона - рідкісним генетичним захворюванням, через яке зріст людини не перевищує 1,2 м.

Марія Луїса Ромеро та її сестра-близнючка Марія дель Сісне мають цей синдром. Вони кажуть, що їм допомагає взаємна підтримка.

"Ми завжди сильні, ми об'єднуємо наші сили, і одна захищає іншу", - каже Марія Луїса, сидячи поруч із сестрою на дивані.

Жити із синдромом Ларона непросто, кажуть сестри.

Проте дослідники вважають, що цей розлад може мати несподівану перевагу - захворюваність на такі хвороби, як рак і діабет, серед людей із синдромом Ларона нижча, ніж серед населення загалом.

Вони сподіваються, що вивчення цього явища допоможе створити методи профілактики раку.

"Ідея полягає в тому, щоб через ліки або дієту відтворити в інших людях без синдрому те, що природно відбувається в людей із синдромом Ларона", - каже ендокринолог доктор Хайме Гевара, який вивчає це захворювання уже 40 років.

"Це був би великий внесок цієї чудової спільноти для всього світу", - додає він.

Люди із синдромом Ларона, також відомим як нечутливість до гормону росту, не здатні засвоювати гормон росту.

Генетичну мутацію назвали на честь педіатра Цві Ларона, який виявив її 60 років тому під час лікування пацієнтів в Ізраїлі.

У світі відомо про 840 людей із цим синдромом, більшість із яких проживає в південних еквадорських провінціях Ель-Оро та Лоха.

На думку професора Ларона, мутація виникла тисячі років тому в Індонезії та поширилася на захід разом із її носіями уздовж торговельних шляхів.

Він стверджує, що сефардські євреї з цією мутацією пізніше мігрували на різні континенти, а деякі з них дісталися Америки.

За словами професора Ларона, вони оселилися в ізольованих районах, і після поколінь шлюбів усередині своєї групи особливо висока поширеність синдрому сформувалася саме в Еквадорі.

Близнючки кажуть, що сусідство з іншими людьми із синдромом допомогло справлятися з труднощами, адже вони знають, що не самотні.

"Ми можемо розповідати одна одній про те, що з нами відбувається - і хороше, і погане, - тому що ми справді поділяємо багато викликів, із якими стикаємося щодня", - пояснює Марія дель Сісне.

Марія Луїса додає, що складніше було тоді, коли вони переїхали навчатися в інший регіон країни.

"Там ніколи не бачили таких низькорослих людей, як ми, тому всі дивилися на нас дивно. Показували на нас пальцем. Це було незвично", - згадує вона.

Професор Ларон із Тель-Авівського університету пізніше в липні має опублікувати нову наукову працю, яка документує всі відомі випадки цієї мутації, виявлені між 1966 і 2025 роками.

"Уперше ми знаємо точну кількість пацієнтів із синдромом Ларона та численні варіанти дефектів рецептора гормону росту", - сказав він BBC Mundo.

Люди із синдромом кажуть, що думка про можливий внесок у науковий прогрес допомагає їм справлятися з труднощами життя з рідкісним захворюванням.

Близнючки брали участь у масштабному дослідженні під керівництвом доктора Гевари, який помітив, що поширеність таких хвороб, як рак і діабет, серед людей із синдромом Ларона нижча, ніж серед населення загалом.

Щоб з'ясувати причину цього явища, він об'єднався з доктором Вальтером Лонго, фахівцем зі старіння з Університету Південної Каліфорнії у США, щоб відтворити процеси, які відбуваються в організмі людини із синдромом Ларона.

Спочатку вчені вивчили близько 100 людей із синдромом Ларона та приблизно 1 600 їхніх родичів нормального зросту, які проживали в тих самих селах.

Протягом наступних 22 років команда не виявила жодного випадку діабету серед еквадорців із синдромом Ларона та зафіксувала лише один випадок нефатального раку.

Водночас серед людей нормального зросту діабет діагностували у 5%, а рак - у 17%.

Оскільки вважали, що екологічні та інші генетичні фактори ризику для обох груп були однаковими, дослідники дійшли висновку, що причиною - принаймні серед дорослих, які вже завершили період росту, - є активність гормону росту.

Команда ґрунтує свій висновок на тому, що синдром Ларона спричинений мутацією рецептора гормону росту в печінці.

Через це люди із синдромом Ларона не можуть виробляти гормон під назвою інсуліноподібний фактор росту 1 (ІФР-1), а їхній ріст зупиняється на низькому рівні.

Доктор Гевара каже, що, за теорією його команди, ІФР-1 перешкоджає загибелі ракових клітин - процесу, відомому як апоптоз. Відповідно, пацієнти з нижчим рівнем ІФР-1, як у випадку із синдромом Ларона, матимуть нижчу захворюваність на рак.

Після публікації результатів дослідники продовжили роботу, але наголошують, що потрібно ще багато досліджень, перш ніж лікування стане реальністю.

Під час вивчення 70 пацієнтів в Ізраїлі протягом 58 років професор Ларон також спостерігав і задокументував можливий захист від раку.

Він також вважає, що цей синдром може створити молекулярну основу для розробки майбутніх методів лікування.

І він визнає, що нижчі рівні ІФР-1 у пацієнтів із синдромом Ларона є "важливим чинником", який сприяє низькій кількості випадків раку.

Проте професор Ларон вважає, що рівень ІФР-1 пояснює лише частину явища, оскільки пацієнти із синдромом Ларона, які в дитинстві отримували препарати з ІФР-1 для стимуляції росту, також не захворіли на рак.

Він каже, що нині тривають дослідження на мишах і свинях, щоб повністю з'ясувати причину.

"Я намагатимусь знайти відповідь стільки, скільки працюватиму", - додає він.

Результати дослідження доктора Гевари помилково змусили близнючок повірити, що вони несприйнятливі до раку та інших хвороб, однак два роки тому Марії дель Сісне діагностували рак товстої кишки.

Вона перенесла операцію та курс хімієтерапії.

Сестри кажуть, що цей діагноз став для них сигналом тривоги:

"Тоді ми зрозуміли, що не є, як думали, повністю захищеними від цих хвороб. Нам потрібно було дбати про себе, займатися фізичними вправами та стежити за харчуванням".

Синдром Ларона є рецесивним, тобто для появи симптомів людина повинна успадкувати ген від обох батьків.

У близнючок є по одній дитині - Матіас і Лусія. Вони не мають синдрому Ларона і в свої вісім років уже вищі за матерів.

Марія Луїса згадує, що народжувати було непросто:

"Моя вагітність була високого ризику. Через наш низький зріст ми не можемо народжувати природним шляхом, а вона [моя донька] ще й народилася пізніше терміну. Мені здавалося, що моя шкіра вже не може розтягнутися ще більше".

Для людей, народжених із синдромом Ларона, є надія у вигляді препарату Increlex.

Ліки, створені 15 років тому, можуть сприяти збільшенню зросту, якщо застосовуються в періоди активного росту.

Проте доступ до препарату може бути складним, і він має низку обмежень: його можна призначати лише дітям віком від двох до 18 років, а в деяких випадках він спричиняє серйозні побічні ефекти.

Одна пляшка коштує понад 800 доларів США, оскільки препарат виробляє лише одна фармацевтична компанія.

Дитині із синдромом Ларона потрібно щонайменше три пляшки на місяць, що коштує 2 400 доларів, пояснює доктор Гевара.

Однією з тих, хто не може отримати препарат, є Майра Лоаїса.

Її дворічна донька Каміла мала розпочати лікування шість місяців тому, але досі не отримала першої дози.

Майра, яка також живе в Піньясі, хвилюється, як це може вплинути на ріст Каміли.

"Я хочу, щоб моя донька жила максимально нормальним життям. Я не хочу, щоб її дискримінували через її зріст", - каже вона, додаючи, що впевнена: препарат допоможе Камілі вирости вищою.

Близнючки Марія Луїса та Марія дель Сісне, яким зараз по 40 років, належать до тих, хто не встиг скористатися препаратом у дитинстві.

Вони замислюються над тим, наскільки інакшим могло б бути їхнє життя, якби ліки були доступні тоді, але кажуть, що навчилися жити зі своїм низьким зростом.

"Тепер ми приймаємо себе такими, якими ми є, але це лікування позбавило б нас багатьох душевних страждань", - каже Марія Луїса.

"Я прийняла себе такою, яка я є. Я приймаю себе і дякую Богові за те, ким я є", - додає вона.