Путінізм залишає Європу? Що означає відхід Вучича й Орбана

Правопопулістські режими Орбана в Угорщині та Вучича в Сербії критики називали авторитарними, порівнювали з російською владою і навіть звинувачували у фашизмі. Однак у неділю Вучич мирно визнав поразку на виборах. До нього так само вчинив Орбан. Якою насправді була їхня влада і що їхній відхід означає для Європи?

Результати недільних виборів у Сербії шокували країну, весь регіон і багатьох європейців. Александр Вучич та його "Сербська прогресивна партія" (СНС) домінували в політиці країни протягом чотирнадцяти років. Опитування свідчили, що "Студентський список" - нова політична сила, не пов'язана зі старою опозицією, яка давно втратила довіру виборців, - стане першим серйозним суперником правлячої партії.

Сам Вучич визнавав, що боротьба буде непростою. Але майже ніхто не очікував, що вже невдовзі після закриття виборчих дільниць він виступить перед громадськістю, визнає поразку й привітає переможців.

"Я ніколи не бачила стільки радості. Було таке відчуття, ніби люди святкують Новий рік або Різдво", - розповіла мені журналістка Лілі Лінч, яка дві ночі поспіль спостерігала за народними гуляннями в центрі Белграда.

Люди раділи переконливій перемозі "Студентського списку". Він здобув більшість у парламенті й отримав на пів мільйона голосів більше, ніж політичний блок Вучича.

Але щоб зрозуміти, чому ця перемога викликала такий захват, варто згадати: ще за кілька днів до виборів мало хто вірив, що таке взагалі можливо.

На боці Вучича були згуртована команда, адміністративний ресурс і добре налагоджена медійна машина, зокрема суспільне телебачення. Його також відкрито підтримувала Росія. Він мав тісні зв'язки з адміністрацією Трампа у США, а також із Китаєм, Ізраїлем та Об'єднаними Арабськими Еміратами.

Опозиційні кандидати не мали ані такого досвіду, ані підтримки з-за кордону. Попри це, Вучич звинувачував їх у співпраці з іноземними спецслужбами.

До того ж сербська влада вже знаходила способи затягувати оголошення невигідних для себе результатів виборів. Так, у 2022 році остаточних підсумків довелося чекати кілька місяців. Причиною стали повторні голосування на низці виборчих дільниць.

З огляду на це мало хто вірив, що в разі поразки Вучич швидко й беззастережно визнає результати виборів.

Останніми роками критики дедалі частіше звинувачували його в зосередженні влади у власних руках, використанні державних установ в інтересах правлячої партії, тиску на суди та обмеженні свободи слова. Ліберальні медіа називали Вучича правим популістом і авторитарним лідером. Його дедалі частіше порівнювали з Володимиром Путіним, а дехто навіть називав "маленьким Путіним". Це прізвисько, зокрема, вживав прем'єр-міністр Косова Альбін Курті.

"Я міг припустити, що "Студентський список" переможе. Але я точно не очікував настільки переконливої перемоги, що Вучичу не залишиться нічого іншого, як визнати поразку. Мене також здивувало, що результати виборів не призвели до насильства", - каже Вук Вуксанович, викладач міжнародних відносин у Королівському коледжі Лондона.

Подібний сценарій розгорнувся й у сусідній Угорщині. У квітні опозиція перемогла на парламентських виборах, поклавши край 16-річному правлінню Віктора Орбана та його партії "Фідес". Віцепрезидент США Джей Ді Венс навіть прилетів до Будапешта, щоб підтримати Орбана. На його боці виступили також Путін і прем'єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу.

У передвиборчій кампанії правляча партія активно використовувала антиукраїнську риторику й навіть стверджувала, що Україна нібито готує змову, щоб захопити владу в Угорщині. Зрештою, однак, Орбан визнав поразку в день виборів і зателефонував лідеру опозиції Петеру Мадяру, щоб привітати його з перемогою.

Орбана порівнювали з Путіним ще частіше й довше, ніж Вучича. У 2024 році президент США Джо Байден звинуватив угорського лідера в прагненні встановити диктатуру. А ще за десять років до того сенатор Джон Маккейн назвав його "неофашистським диктатором".

Про ознаки фашизму в угорській політиці писав і відомий філософ Єльського університету Джейсон Стенлі. Колишня держсекретарка США Мадлен Олбрайт також звинувачувала Орбана у фашистських тенденціях. Ішлося не лише про націоналізм та антисемітизм, а й про саму політичну систему країни.

"Фашизм - це не ідеологія, а процес захоплення й утримання влади", - казала Олбрайт.

Більшість політологів не поділяли таких різких оцінок. Водночас вони вказували на серйозні загрози верховенству права, обмеження свободи слова та зростання корупції.

Але тепер, коли і в Угорщині, і в Сербії влада змінилася мирним шляхом, постає запитання: чи справді ці режими були авторитарними?

"Авторитарним лідерам важко віддавати владу", - зазначає Димитр Бечев з Оксфордського університету та фонду "Карнегі Європа".

Він нагадує, що політологи навіть запровадили спеціальний термін - "гібридні режими". Так називають політичні системи, де поєднуються елементи демократії та авторитаризму.

Теоретично такі режими можна змінити через вибори. Але через маніпуляції виборчими правилами та використання адміністративного ресурсу перемогти владу набагато складніше, ніж у країні зі сталою демократією.

На думку Бечева, певним захистом від авторитаризму для Угорщини та Сербії є їхні відносини з Євросоюзом. Угорщина входить до ЄС, а Сербія має статус країни-кандидата. Для обох держав Євросоюз - головний торговельний партнер і важливе джерело фінансування. Тому вони не можуть дозволити собі повністю зіпсувати відносини з Брюсселем.

"Це гібридні режими", - погоджується Вук Вуксанович з Королівського коледжу Лондона. "Результати виборів показують, що це не європейські копії Північної Кореї. Угорщина й Сербія вбудовані в європейську політичну систему, а отже, можливості їхніх лідерів не безмежні. Навіть коли влада стикається із серйозним викликом, вона не може діяти як завгодно".

Звинувачення Орбана й Вучича в наслідуванні Путіна мали й простіше пояснення - їхні дружні стосунки з російським лідером. Але зміна влади не означає, що зовнішня політика цих країн повністю зміниться.

В Угорщині перемога Петера Мадяра поклала край проросійській риториці правлячої партії та зв'язкам угорських спецслужб із російськими. Водночас нова влада не збирається відмовлятися від російського газу, як і раніше не постачатиме зброю Києву та не підтримуватиме прискорений вступ України до ЄС.

Політолог Вуксанович очікує подібного розвитку подій і в Сербії. На його думку, нова влада може відмовитись від проросійської риторики та тісної співпраці з російськими спецслужбами. Проте інтерес до російського газу й добрих відносин з Москвою нікуди не зникне. Принаймні тому, що Сербії потрібна російська підтримка в питанні Косова, зокрема в Раді Безпеки ООН, де Росія має право вето.

"З усіх сфер, які зміняться після приходу "Студентського списку" до влади, зовнішня політика зміниться найменше", - погоджується Лілі Лінч.

Якщо фашизм і путінізм - не надто вдалі порівняння для аналізу популістських лідерів Центральної Європи, то є інша ідеологія, хай і досить розмита, яка допомагає зрозуміти і їхній стиль правління, і те, чому вони зрештою погоджуються визнати поразку на виборах.

Це голлізм - політична традиція, названа на честь генерала Шарля де Голля, засновника П'ятої Французької республіки та її першого президента.

Де Голль з недовірою ставився до парламенту й віддавав перевагу прямій демократії, зокрема референдумам. Як і Орбан та Вучич сьогодні, він використовував образ зовнішнього ворога, щоб дискредитувати своїх внутрішніх опонентів. У повоєнній Франції такими ворогами були відповідно Радянський Союз і французькі комуністи.

Водночас, попри свою непримиренну антикомуністичну позицію, де Голль скептично ставився і до США. У 1966 році він вивів Францію з військової структури НАТО.

Сам Орбан теж погоджується з таким порівнянням. У 2015 році він заявив: "Ми, угорці, - голлісти цього континенту!"

Ще раніше французька газета Le Monde звертала увагу на голлістські риси Орбана. Серед них - запеклий антикомунізм у поєднанні зі скептичним ставленням до глобального капіталізму та наголосом на національному суверенітеті.

Риторику національної величі, захоплення зовнішньою політикою, неприйняття лібералізму, популізм і прагнення побудувати сильну державу на чолі з харизматичним лідером - такі схожі риси між голлізмом та ідеологією Орбана називає угорська політологиня Естер Петронеллі Шоош.

Як і сучасні лідери гібридних режимів, де Голль був готовий змінювати виборчі правила, аби не допустити опозицію до влади. Водночас він ніколи не вдавався до підтасовування голосів чи фальсифікації результатів.

На виборах 1958 року Французька комуністична партія отримала більше голосів, ніж голлістський "Союз за нову республіку" (UNR). Проте в парламенті комуністи здобули лише 10 місць, тоді як партія де Голля - 189. Причиною стала нова конституція, яка замінила пропорційну виборчу систему на мажоритарну.

Як і в сучасній Сербії, початком кінця правління де Голля стали масові студентські протести. Вони спалахнули в Парижі в травні 1968 року. На певний час президент утратив контроль над ситуацією в країні. Згодом йому вдалося його відновити, але втримати владу він не зміг.

У 1969 році де Голль виніс на референдум питання конституційної реформи. Виборці її не підтримали, і президент пішов у відставку, завершивши політичну кар'єру.

Якою б не була конкретна форма правого популізму, що поширився в Центральній Європі протягом останнього десятиліття, поразки Орбана й Вучича свідчать про одне: виборцям ця політика набридла.

"Якщо дивитися ширше, кінець епохи Вучича - ще одне свідчення втоми від правого популізму, який виник у відповідь на фінансову кризу 2008 року. ЦЦе не означає, що популізм зникне - він може набути інших форм. Але ця його версія, схоже, вже вичерпала себе. Важко вдавати з себе безкомпромісного борця з системою, коли ти понад десять років при владі й за цей час суттєво збагатився. У якийсь момент ти сам стаєш системою", - каже Лілі Лінч.