"Як я виявила під своїм будинком рештки 40 тисяч невільників"

8 січня 1996 року мати трьох дітей Мерсед Гімарайнш дос Анжос із нетерпінням спостерігала, як будівельники почали добудову її родинного будинку 1866 року.

Будинок у портовому районі Ріо-де-Жанейро був першим житлом, яке вона коли-небудь мала, і шість років заощаджень нарешті дали результат.

Але вже за кілька годин будівельних робіт виявилося дещо несподіване: кістки.

Робітники припустили, що вони належать тваринам, але Мерсед це не переконало. Перебираючи уламки, вона знайшла повний набір дорослих зубів.

"Я сказала будівельнику: "Це належить людині, а не собаці", - розповідає Мерсед BBC News Brasil. - Він одразу перехрестився".

За мить Мерсед виявила набір менших зубів.

"Я сказала йому: "Це дитячі". І тоді він почав плакати. Усі просто завмерли".

Коли з'являлося дедалі більше решток - чимало з яких були зламані, - Мерсед почала збирати їх і розкладати по коробках. Тим часом ширилися припущення.

"Ми думали про тисячу речей - що колишні власники будинку вбивали людей і ховали їх тут, або що це міг бути серійний убивця".

Але відповіді з'явилися швидко. Сусід, який добре знав історію району, прийшов зі старою картою.

"Він подивився на мене і сказав: "Ви живете просто на цвинтарі. Тут ховали поневолених людей".

Мерсед, сама того не знаючи, натрапила на давно загублений Цвинтар нових чорних, який використовували приблизно між 1770 і 1830 роками, де, за її оцінками, поховано 40 000 людей.

Історики давно знали про його існування з церковних записів, але його точне місце загубилося, коли місто розросталося.

Термін "нові чорні" означав поневолених африканців, які щойно прибули до Бразилії, багато з них ще не розмовляли португальською.

"Я виявила тут Голокост - чорний Голокост", - каже Мерсед, згадуючи шок від того, що під її власною підлогою були кістки, включно з останками дітей, чиї зуби ще ледь сформувалися.

"Ми нічого не знали. Ніхто ніколи не казав нам, що це місце, де людей продавали й ховали. Ця історія була прихована".

Неподалік її будинку розташований причал Валонгу, куди приставали кораблі з невільниками, яких привозили з Африки. З кінця XVIII століття і до його закриття у 1831 році, за даними ЮНЕСКО, через нього переправили приблизно 900 000 африканців.

Ріо-де-Жанейро прийняло більше поневолених африканців, ніж будь-яке інше бразильське місто. За більш ніж три століття близько 4,8 мільйона африканців примусово привезли в країну. Це більше, ніж до будь-якого іншого місця в Америці, свідчить База даних трансатлантичної работоргівлі Гарвардського університету в США.

Багато хто помирав ще до того, як досягав берега - близько 300 000, за даними досліджень Університету Еморі (США).

Інші помирали від хвороб або виснаження невдовзі після прибуття, у складських приміщеннях, де утримували й продавали бранців. Багатьох із тих, хто не вижив, відносили на цвинтар, що нині лежить під будинком Мерсед.

"Історичний скарб"

Бразилія також була останньою країною в Західному світі, яка скасувала рабство - у 1888 році.

Однак протягом десятиліть цю темну історію регіону майже не визнавали публічно. У 1990-х роках, коли Мерсед зробила своє відкриття, зв'язок цієї місцевості з минулим академічні кола здебільшого ігнорували.

Ситуація почала змінюватися в 2011 році, коли причал Валонгу заново відкрили під час реконструкції напередодні Олімпійських ігор. Згодом він став об'єктом Світової спадщини ЮНЕСКО, привернувши увагу до історії регіону.

Мерсед знала, що на території її будинку лежить "історичний скарб", але не знала, що з ним робити.

Спочатку вона відкривала свій дім лише інколи - у державні свята, такі як День усвідомлення ідентичності чорних та День скасування рабства.

"Це було складно, - каже вона. - Хто захоче відвідати цвинтар?"

Але інтерес зростав, як і підтримка активістів, які закликали зберегти це місце.

У 2005 році Мерсед та інші заснували Інститут досліджень і пам'яті "Нових чорних" (IPN).

Простір поступово розвивався. Гараж став меморіалом із постійною експозицією. Двір - який колись планували використати для басейну - тепер містить кафе, невеликий магазин і спеціалізовану бібліотеку, присвячену трансатлантичній работоргівлі та африканській діаспорі.

Скляна панель у підлозі дозволяє відвідувачам дивитися вниз на археологічні рештки - червонуватий ґрунт, всіяний незліченними фрагментами кісток.

Називати це цвинтарем, за словами Мерсед, вводить в оману.

"Це були ями, куди скидали тіла, - каже вона. - Через запах деякі з них спалювали. Ями були такими переповненими, що одні тіла були розчавлені іншими".

Церковні записи підтверджують, що це місце не було таємним. Смерті офіційно реєструвалися, хоча більшість померлих залишилися безіменними - їх ідентифікували лише за датами, кораблями або місцями походження. Коли імена все ж з'являються, це зазвичай імена поневолювачів.

"Цвинтар лежить під чотирма будинками, - каже Мерсед. - Там є немовлята, діти, молоді люди, вагітні жінки - люди з Анголи, Конго та Мозамбіку".

69-річна Мерсед досі живе в тому самому будинку, поруч із меморіалом, і щодня там працює.

"Коли ти розбиваєш підлогу, ти бачиш кістки просто під поверхнею", - каже вона.

Близько 300 000 людей відвідали інститут, а ще багато інших беруть участь в екскурсіях навколишньою територією, яка тепер відома як "Коло африканської спадщини".

Щоб відзначити 21-у річницю інституту, неподалік відкрили новий культурний центр.

Мерсед каже, що там проводитимуть поетичні зустрічі, уроки самби, художні виставки, майстер-класи, презентації книжок і читацькі клуби для дітей, особливо під час шкільних візитів - усе це Інститут вже організовував, але не мав для цього достатньо простору.

Зараз вона шукає кошти, щоб відремонтувати другий поверх будівлі. "Ми ходимо й просимо про допомогу у всіх".

Її робота ще далеко не завершена.

"Це дещо дуже крихке, - каже Мерсед. - Якщо ми дозволимо пройти хоч одному дню без розмов про це, пам'ять зникне".

"Це не просто якесь місце. Це унікальне місце".

"Певним чином вони (люди з Африки. - Ред.) попросили мене не дозволити, щоб їх забули".