У пастці

Африканці в полоні чужої війни

Гортайте далі

Люд Беверлі, колишній курсант військового училища з Республіки Конго, обережно тримає перед собою забинтовані руки, на яких бракує частини пальців.

Він сидить на лікарняному ліжку в центрі утримання військовополонених на заході України.

Коли знімальна група BBC відвідала цей заклад наприкінці березня, 28-річний чоловік був там уже три місяці. Ми намагалися зрозуміти, чому у війні Росії проти України все частіше опиняються вихідці з африканських країн.

За даними України, торік кожен восьмий військовополонений, захоплений українськими силами, походив з Африки. Нині в Україні вважають, що африканці становлять понад 10% із понад 27 тисяч іноземців, завербованих Росією.

"Під час бойового завдання я обморозив руки. А коли потрапив у полон, рукавичок у мене вже не було", — розповідає Беверлі про свої травми вільною російською мовою.

"Ми йшли пішки, було дуже холодно".

"У мене було обмороження першого ступеня", — каже він.

Сім років тому він приїхав до Росії навчатися у військово-морському інституті. Згодом одружився, у нього народилася донька.
Через фінансові труднощі він почав торгувати наркотиками та зрештою опинився у в'язниці. Там йому запропонували свободу в обмін на участь у війні в Україні.

"Щоб спокутувати злочин, який я скоїв, я вирішив служити Росії. Тому мене й відправили на війну", — каже він.

Журналістів запрошують до центру для військовополонених в останній четвер кожного місяця. Це частина української ініціативи, покликаної продемонструвати умови, в яких перебувають полонені. Точних даних про кількість людей у центрі нам не надали. Водночас повідомили, що серед африканців, яких там утримують, є громадяни 15 країн.

Беверлі каже, що не має претензій до умов утримання: лікарі доброзичливі, а життя тут нагадує службу в армії — таке ж одноманітне.

Африканські військовополонені в центрі утримання в Україні, 26 листопада 2025 року. Фото: Getty Images.

Під час інтерв'ю Беверлі говорить стримано та з каяттям. Він просить пробачення у своєї родини та своєї країни, яка, за його словами, не бере участі у війні. Найбільше ж він прагне, щоб ця війна завершилася.

“Втрати з обох боків величезні. Я бачив це на власні очі — це жахливо.”

Люд Беверлі
^{Військовополонений в Україні}

Військовополонені

Усі військовополонені, які погодилися дати інтерв'ю, опинилися на війні за різних обставин. Більшість хоче повернутися до Росії, щоб отримати належні їм виплати. Повертатися на передову не хоче ніхто.

Коли ми вперше потрапляємо туди, нас зустрічає запах супу. Поруч військовополонені в темно-синій формі мовчки стають у чергу на обід.

Після обіду військовополонених запитують, чи хочуть вони поспілкуватися з журналістами. Кілька африканців збираються півколом у дальньому кутку спального приміщення: одні тримаються осторонь, інші жартують, а дехто взагалі уникає зорового контакту.

Дізнавшись, що приїхала знімальна група BBC, один з чоловіків виходить уперед. Представляється як Річард Кану з Фрітауна — столиці Сьєрра-Леоне.

Він каже, що хоче розповісти свою історію, щоб його родина та троє дітей дізналися, що він живий.

У цьому закладі 43-річний чоловік перебуває вже рік. Загалом же в українському полоні він провів два роки.

Як і Беверлі, він має військовий досвід. Але, за його словами, не підозрював, що, погодившись на роботу охоронця, зрештою опиниться на війні.

17 років він прослужив в армії Сьєрра-Леоне, де заробляв близько 100 доларів на місяць. Через напружені стосунки у своєму підрозділі він залишив службу. У пошуках кращого заробітку чоловік хотів потрапити до Європи й розраховував зробити це за туристичною візою.

"Моя донька хоче стати лікаркою. Я хотів заробити гроші на її навчання в університеті, щоб вона могла здійснити свою мрію", — каже він.

У візі йому відмовили всі країни, до яких він звертався, крім Росії. Після приїзду у 2024 році він знайшов посередника з працевлаштування і, за його словами, не міг повірити своїй удачі: йому запропонували 15 тисяч доларів за підписання контракту на рік і ще 2 тисячі доларів щомісяця, хоча він не говорив російською. Його відправили до Ростова-на-Дону — міста на півдні Росії, приблизно за 200 кілометрів від лінії фронту в Україні.

"Коли я приїхав до Ростова, то опинився у військовому таборі", — згадує він. За його словами, саме там йому повідомили, що насправді він підписав річний контракт із російською армією. Це стало для нього шоком. Водночас його заспокоїли тим, що такий контракт дає право на отримання російського громадянства.

"Після року служби я отримав би російські документи і свої гроші. Зміг би перевезти родину до Росії. Жив би там звичайним життям".

Втім, за його словами, на фронті було надзвичайно небезпечно через стрімкий розвиток військових технологій з обох боків. Дехто з полонених і досі, схоже, важко переживає те, що їм довелося там побачити.

В іншому корпусі кенійський військовополонений Еванс Кібет спочатку не хоче спілкуватися з нами. Та почувши привітання суахілі — мовою, якою я розмовляю, — він погоджується на розмову.

Кібету важко стримувати емоції, коли він чує, як хвилюються його рідні вдома через новини про людей, яких сумнівні рекрутингові агенства заманювали до Росії обіцянками добре оплачуваної цивільної роботи, а натомість вони опинилися на війні Росії проти України.

Українська розвідка стверджує, що найбільшу групу африканців, завербованих до російської армії, становлять громадяни Кенії. Далі за кількістю йдуть єгиптяни, камерунці, ганці та угандійці.

"Війна — це не жарти. Люди гинуть на кожному кроці. І, по суті, нікому до цього немає діла", — каже 36-річний чоловік.

Він розповідає, як після ударів безпілотників на землі лишаються розкидані тіла загиблих.

А військові продовжують йти вперед, не маючи змоги або не наважуючись повернутися щоб допомогти.

Він радить знімальній групі BBC поговорити з іншим кенійцем у сусідньому приміщенні, припускаючи, що той може погодитись говорити на камеру.

Віллі Мачарія охоче знаходить час для розмови, перш ніж піти на обід.
"Їжі тут вистачає. Поїм трохи згодом", — каже він.

Я впізнаю його обличчя: останнім часом 23-річний чоловік часто з'являвся в соцмережах, застерігаючи молодих кенійців від вступу до російської армії.

Коли я запитую його про це, він стверджує, що українські військові змусили його записати ці відео.

Пізніше я запитав про це Петра Яценка, речника Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Він заперечив ці твердження.

Мачарія розповідає, що провів на фронті три місяці. Каже, що його привабили обіцянки високого заробітку та можливість здобути освіту.
Але пояснювати, за яких обставин його завербували, він не хоче.
"Я воював за Росію, а тепер перебуваю в Україні — фактично в руках противника", — каже він.

Щоб якось заповнити час, він, як і решта полонених, береться за дрібну роботу. Зароблені гроші можна витратити в невеликому кіоску, де продають перекуси, мило та цукор.

Він також вивчає українську мову в бібліотеці центру утримання, щоб краще розуміти, що відбувається навколо нього.
Молодий чоловік прагне якнайшвидше здобути свободу і сподівається, що його ім'я незабаром з'явиться у списках на обмін. Тоді він зможе повернутися до Росії.

Втім, Петро Яценко з Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими не бачить великих шансів на такий обмін. За його словами, поки що лише Гана виявила інтерес до повернення своїх громадян в українському полоні. Представники країни вже відвідували місця утримання військовополонених, і переговори тривають.

“Наразі африканців не включають до обмінів. Вони хочуть повернутися до Росії, бо розраховують отримати гроші, які їм мають виплатити. Але ми не бачимо жодних кроків з російського боку щодо їхнього повернення.”

Петро Яценко
^{речник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими}

Я також поспілкувався з міністром закордонних справ України Андрієм Сибігою. Він вважає, що африканці, яких вербують для участі у війні, є жертвами "незаконної діяльності та пропаганди Росії".

"Буває, що людей запрошують навчатися до Росії, а потім вони несподівано опиняються на війні в Україні", — каже він.

Міністр додав, що іноземці також можуть служити в українській армії. Але, за його словами, на відміну від Росії, в Україні це відбувається законно, добровільно та прозоро. Даних про кількість іноземців, які служать у Збройних силах України, він не навів.

Усіх африканців, яких ми зустріли в полоні, об'єднує одне бажання — повернутися до Росії. Але, схоже, чекати на це доведеться ще довго.

Для Беверлі справа не лише в грошах. У Росії залишилася його донька, і, за його словами, якщо він одразу повернеться до Конго, то вже не зможе знову потрапити до Росії.

Кану каже, що більше не бачить свого майбутнього в Західній Африці. "Я підписав контракт із Росією. І хочу повернутися до Росії. Життя в Росії краще за те, яке я мав у Сьєрра-Леоне", — каже він.

Після поїздки до України ми вирушили до Фрітауна, щоб зустрітися з 19-річною донькою Кану — Елсі.

Біля скромного родинного будинку на пагорбах Тенгбе Елсі зізнається, що дуже сумує за батьком. Але погоджується з його рішенням чекати на повернення до Росії.

“Повернення до Сьєрра-Леоне не вирішить тих проблем, які змусили його поїхати. Думаю, у Росії в нього більше шансів заробляти, побудувати щось для себе і змінити наше життя.”

Елсі Кану, 19 років

Повернення додому

Додому повертаються небагато. Але кенійцю Дункану Чеге це вдалося. Він утік з лікарні, де опинився після того, як, за його словами, симулював психічний розлад під час служби в російській армії.

Для Чеге вирішальним чинником стали гроші. Після того як через проблеми з візою йому не вдалося знайти роботу в Дубаї, агентство з працевлаштування порадило спробувати Росію. Там візу він отримав менш ніж за тиждень.