Найбільший у світі експеримент. Як у США 1940-х років хотіли створити суперсобаку

У післявоєнному штаті Мен група науковців створила Школу для собак - величезний комплекс, де мали вивести "суперсобаку". Але все пішло не за планом.

Люди тисячоліттями були трохи одержимі собаками. Однак наприкінці 1940-х років один масштабний експеримент вивів цю одержимість на рівень, якого не бачили ні до, ні після того.

Його результати допомогли завершити один із найпохмуріших розділів в історії науки.

Експеримент проводили на величезному, спеціально збудованому комплексі на фермі у штаті Мен, США. Протягом 13 років там досліджували понад 500 цуценят - кокер-спанієлів, біглів, шетландських вівчарок, басенджі та жорсткошерстих фокстер'єрів.

Від самого народження розвиток кожного цуценяти ретельно документували: першу реакцію на переляк, першу спробу їсти тверду їжу, першу гру-боротьбу з одноплемінником, перше помахування хвостом.

У п'ятитижневому віці цуценята починали проходити цілу серію тестів, які оцінювали все - від інтелекту та схильності до домінування до емоційної реактивності й здатності до навчання.

"Коли народжувався послід цуценят, я точно знав, де перебуватиму кожного дня протягом наступних 12 місяців", - писав у 1985 році один із керівників дослідження Джон Фуллер.

Дослідники прагнули знайти відповіді на безліч запитань. Чи справді одні породи собак розумніші за інші? Чи мають різні породи різні характери? Наскільки важливим є виховання цуценят батьками? Що станеться, якщо порушити нормальний розвиток цуценяти? І чи можливо вивести надзвичайно розумного "суперсобаку"?

Від розшифрування собачої генетики до пошуку найкращих способів соціалізації цуценят - результати цього масштабного експерименту назавжди змінили наше розуміння собак, а також завдали останнього удару по євгеніці.

Собачий мегапроєкт

Друга світова війна щойно закінчилася, а в США починалася золота доба науки: на дослідження спрямовували величезні кошти.

Науковці могли мислити масштабно, а великі суми грошей виділяли без надмірних запитань.

Дослідження, яке згодом лагідно прозвали "Школою для собак", стало одним із таких проєктів. Воно отримало фінансування в розмірі 632 тисяч доларів - або майже 9 мільйонів доларів у сучасному еквіваленті. Сьогодні така сума для аналогічного проєкту здається неймовірною.

На той час євгеніка - ідея про те, що за допомогою селекції можна досягти генетичної переваги людини, - вже була дискредитована. Через її роль у злочинах нацистів під час Голокосту та післявоєнний акцент на правах людини євгеніку вважали неприйнятною й неетичною для досліджень у мейнстримній науці.

Однак кілька впливових науковців і далі були прихильниками євгенічних ідей. Вони залишалися переконаними, що генетика є головним чинником, який визначає поведінку, і що завдяки ретельному добору батьків можна отримати нібито кращий різновид людини.

Серед цих науковців був Алан Грегг - тодішній директор відділу медичних наук Фонду Рокфеллера, відповідальний за розподіл приватних благодійних коштів організації.

Грегг цікавився модернізацією психіатрії та пошуком першопричин небажаної поведінки. Він вважав, що "правопорушники, психічно хворі злочинці, емоційно нестабільні люди, психопатичні особистості" можуть мати спільне пояснення - погані гени. Насправді ж питання про те, наскільки наші характери й поведінка визначаються генетикою, набагато складніше.

Особливо Грегга непокоїли, як він вважав, марно витрачені кошти на освіту. Краще розуміння генетики, писав він у листі 1945 року, змусило б усвідомити, що людина може "отримати стільки ж інтелектуальної користі від правильного підбору партнерів, скільки від шкіл вартістю 800 тисяч доларів".

Тоді більшість генетичних досліджень проводили на плодових мушках або щурах, але Греггу спала на думку нова ідея. Що, якби науковці спробували вивести надзвичайно розумного собаку - істоту, яка неодмінно привернула б увагу суспільства, - щоб підтвердити його думку про те, що інтелект значною мірою успадковується?

Грегг був готовий профінансувати цього гіпотетичного "суперсобаку".

У пошуках "суперсобаки"

Собаки давно ставили перед генетиками цікаве питання: як різні породи можуть настільки сильно відрізнятися за зовнішністю? Невже дог і померанський шпіц справді належать до одного виду?

Надзвичайне різноманіття собак було однією з причин, чому їх вважали ідеальними об'єктами для генетичних досліджень: істота, яка настільки сильно відрізняється за зовнішністю, напевно, має демонструвати широкий спектр когнітивних здібностей і рис характеру.

Фізіолог Джон Фуллер і Джон Пол Скотт, генетик поведінки тварин, який очолював проєкт, також були захоплені цією проблемою. Однак результати дослідження собак невдовзі почали розходитися з цілями його спонсора.

Фонд Рокфеллера сподівався, що певні породи продемонструють вищі когнітивні здібності. Відповідно, собаки проходили різноманітні тести на інтелект - наприклад, лабіринти, в яких їм потрібно було знайти їжу, - а також тести на здатність до навчання, де їм багато разів давали одне й те саме завдання, щоб перевірити, чи покращуватимуться їхні результати.

Натомість виявилося, що хоча певні породи краще виконували одні тести, жодна з них не демонструвала кращих результатів за всіма показниками. Зрештою дослідники дійшли висновку, що жодну породу не можна назвати "розумнішою" за іншу.

Щодо темпераменту, між породами, як виглядає, були певні відмінності. Фокстер'єри демонстрували більшу схильність до агресивної поведінки - зрештою, їх виводили як мисливських собак, - хоча багато залежало від обставин.

"Та сама порода може боятися в одній ситуації й поводитися впевнено в іншій, - писали Скотт і Фуллер у 1965 році. - Басенджі боялися незнайомих ситуацій, але зовсім не боялися інших собак".

Загалом Скотт і Фуллер дійшли висновку, що їхні результати спростовують погляди євгеністів та їхні уявлення про "суперсобак", яких можна створити завдяки кращому селекційному добору. Це відкриття мало важливі наслідки і для людей.

"Ще з часів давніх греків... люди мріяли про богоподібних або героїчних постатей, які поєднували б фізичну силу горили з інтелектом Ейнштейна, музичний талант Бетховена з красою грецького бога", - писали вони.

Результати їхнього дослідження показали, чому це неможливо. У соціального виду різні риси розподілені між популяцією не випадково.

Візьмімо таку рису, як сміливість. Хоча сміливість у деяких собак - і людей - може допомогти відвернути небезпеку, боязкіший собака може першим подати сигнал тривоги. Для успішної соціальної групи потрібні всі ці якості.

"Надлюдину слід шукати не в окремій особі, а в добре розвиненому людському суспільстві", - підсумували Скотт і Фуллер.

Типи привʼязаності у собак

Зрештою Скотт і Фуллер зацікавилися не стільки створенням відважного "суперсобаки", скільки тим, як ранній досвід цуценяти впливає на те, яким стане дорослий собака.

У той час були надзвичайно популярними були теорії Фрейда про розвиток у дитинстві, а Джон Боулбі розробляв свої впливові теорії типів прив'язаності, згідно з якими турбота, яку отримує дитина, впливає на її подальше емоційне життя.

Скотт і Фуллер почали замислюватися про прив'язаність у випадку собак, яких вони досліджували. Що станеться, якщо вирощувати цуценят в ізоляції? Як це вплине на їхній розвиток?

Для цього нового експерименту - такого, який сьогодні дослідники навряд чи змогли б провести, - цуценят вирощували поодинці на великих відкритих ділянках, оточених восьмифутовими парканами. Їжу та воду подавали через огорожу, тож цуценята ніколи не бачили ні людей, ні інших собак.

Змінюючи тривалість періоду, протягом якого цуценята залишалися на самоті, Скотт і Фуллер виявили, що, як виглядає, існує "критичний період" від чотирьох до 12 тижнів. Якщо ізольоване від інших цуценя контактувало з людиною або собакою в цей час, воно могло нормально соціалізуватися.

Однак, "якщо не дозволити їм сформувати прив'язаність у цей період, то ви вже ніколи не отримаєте цілком нормального собаку, - казав Скотт у 1986 році. - Без жодного контакту з людьми... у віці 14-15 тижнів вони ставали схожими на маленьких диких тварин".

Приблизно 1958 року дослідження "Школи для собак" завершилося. Фонд Рокфеллера відмовився продовжувати фінансування, коли стало зрозуміло, що жодний "суперсобака" не вибіжить із воріт комплексу.

Собак розподілили між лабораторіями у США та Європі. Через десять років завершилася й золота доба американської науки.

Масштабний експеримент

Навіть сьогодні дослідники вражені масштабом і амбіціями Скотта та Фуллера.

"Це тривало роками, у ньому брали участь сотні собак, - каже Клайв Вінн, директор Центру досліджень собак при Університеті штату Аризона. - Вони мали гектари дослідницьких об'єктів, десятки працівників. Це те, що ми називаємо "великою наукою".

Дослідники й досі вважають, що Скотт і Фуллер заклали основу сучасної науки про собак.

"Їхня робота мала величезний вплив на те, щоб собаки стали серйозним об'єктом досліджень у когнітивній науці та науці про поведінку", - каже Ванесса Вудс, директорка Дитячого садка для цуценят при Університеті Дюка в Північній Кароліні.

"Вона допомогла прокласти шлях для цієї галузі в тому вигляді, в якому вона існує сьогодні", - додає вона.

Втім, деякі експерименти Скотта і Фуллера сьогодні вже не можна було б провести, каже Вінн. Вирощування цуценят у повній ізоляції, найімовірніше, вважали б надто жорстоким, особливо з огляду на те, що цуценят, які в результаті стали "дикими" й нездатними до приручення, зрештою приспали.

"Сьогодні, якщо ви збираєтеся досліджувати собак, що належать людям, вам краще не робити з їхнім собакою нічого такого, чого ви не зробили б із їхньою дитиною", - каже він.

Якщо говорити лише про масштаб, навряд чи найближчим часом з'явиться проєкт, який зможе зрівнятися зі "Школою для собак".

"Сьогодні ми робимо це інакше: ми не купуємо собак, а просто позичаємо домашніх улюбленців у людей", - каже Вінн.

Втім, масштабні проєкти все ж існують. Наприклад, у Дитячому садку для цуценят при Університеті Дюка протестували та тренували 101 цуценя, щоб з'ясувати, чи можна передбачити, які з них зможуть стати собаками-поводирями.

"Ніхто не був настільки амбітним чи нерозважливим, щоб повторити експеримент Скотта і Фуллера, поки ми не взялися за це", - сміється Вудс.

Досі її дослідження дозволили визначити такі важливі для успіху риси, як самоконтроль, пам'ять і здатність цуценят зчитувати соціальні сигнали.

Але вона погоджується з висновком Скотта і Фуллера, що не існує породи, яку можна було б однозначно назвати "розумнішою" за інші.

"Цей висновок справді витримав перевірку часом".